Зростання цін на продукти харчування. Внаслідок російської агресії в Україні спостерігалося значне подорожчання більшості продуктів харчування. Багато виробників зазнали економічних збитків через руйнування підприємств, скорочення виробництва та нестачу працівників. Війна ускладнила логістику, підвищила видатки на утримання виробництв і внаслідок обстрілів створила загрозу для роботи промислової інфраструктури. Загалом за чотири роки повномасштабного вторгнення спостерігався дефіцит окремих товарів і значне подорожчання продуктів у магазинах. З початком повномасштабного вторгнення в Україні суттєво зросли ціни на продукти харчування. За даними Державної служби статистики, з червня 2024 року по червень 2025 найбільше здорожчало борошно, куряче філе, яйця, вершкове масло, олія, молоко, яблука, капуста, морква. Причини цьому — інфляція, збільшення видатків та зниження обсягів виробництва, проблеми з логістикою, нестача працівників, руйнування інфраструктури внаслідок російських атак тощо. «Ми на сьогоднішній день, 4 рік повномасштабного вторгнення загалом війна вже більше 11 років, і ми все рівно напевно, що 80% забезпечуємо країну власними продуктами харчування, ми на відсотків 70 виготовляємо власну комбікормову базу для тваринницького комплексу і плюс ще величезну кількість більше 50 мільйонів тонн експортуємо до країн, які цього потребують», — народний депутат, член Комітету Верховної Ради України з питань аграрної та земельної політики Дмитро Соломчук. Впродовж останніх чотирьох років війни вітчизняні аграрії, попри значні втрати й логістичні труднощі, продовжували експортувати власну продукцію. Щоб отримувати більший прибуток і створювати додану вартість, виробники аграрного сектору прагнуть налагодити внутрішню переробку замість експорту дешевої сировини. «Ми маємо досі доволі спотворену структуру посівних площ: у нас є суттєві перекоси між культурами. Багато продуктивних земель на Півдні та Сході просто випали з обробітку. У 2025 році суттєво піднялася закупівельна ціна на соняшник, що позитивно для агровиробників, але не дуже позитивно для споживачів, у тому числі внутрішніх, тому що вартість олії суттєво зросла. Багато великих виробників зараз ідуть у напрямі намагання створити внутрішню переробку», — доцент кафедри агрохімії, ґрунтознавства та землеробства НУВГП Олег Фурманець. Окрім того, трагічні події під час війни негативно впливають і на здоров’я громадян. Внаслідок бойових дій, переїзду чи втрати близьких, люди нехтують власним харчуванням, менше займаються спортом та більше стресують. «Якщо взяти спочатку, коли у всіх був абсолютно стрес, не було роботи, всі сиділи вживали алкоголь, їли і стресували, тому що ніхто не знав, що робити. В мене є на веденні дівчата, які втратили чоловіків і в них єдине, що їм приносить задоволення і зараз заспокоює і те, що вони можуть собі дозволити — це їжа, тому що зал чи тренування з тренером це все-таки кошти», — нутриціологиня, тренерка Ірина Шніт. У 2025 році річна інфляція споживчих цін в Україні сягала близько 14–16 %, при цьому продовольчі товари подорожчали значно більше, ніж у довоєнний період. Загалом за чотири роки повномасштабного вторгнення окремі продукти харчування зросли в ціні з рекордними темпами.
Позначка: війни
Як на Рівненщині змінився процес мобілізації від початку повномасштабного вторгнення
Стати на захист країни чи «моя хата скраю». Мова про мобілізацію під час повномасштабного вторгнення росіян в Україну. Рівненщину теж не оминула мобілізаційна хвиля. Тримати оборону спочатку ринулися всі. Та наразі, за чотири роки, спостерігається дефіцит чоловіків на фронті. Та й у тилу їх доводиться шукати. «Мобілізація — це не лише про цифри та статистику. Це про родини, які чекають. Про батьків, які проводжають синів. Про чоловіків, які змінюють цивільний одяг на військову форму», — журналістка Сніжана Твардовська. Повномасштабне вторгнення. Його розпочала росія 24 лютого 2022 року, того ж дня в Україні було оголошено загальну мобілізацію. З самого ранку вистроїлися черги з тих, хто хотів боронити кордони своєї держави. Охочих було тисячі. «Люди йшли ранок, обід, ніч, вечір — взагалі різниці не було. Люди спали в нас на сходах. Люди просто йшли масово, бо хотіли захищати свою Батьківщину. Частина людей, це оперативний резерв, люди, які вже відслужили за часів АТО та ООС, вони йшли до своїх частин або до тих частин, які були поруч. І точно так же вступали до війська», — речниця Рівненського обласного ТЦК та СП Тетяна Камерістова. Втім, мобілізація затяглася на роки і стала інструментом, що забезпечив формування стійкої оборони в перші дні війни. Та був нюанс: відразу до війська вступити могли не усі. Спочатку туди брали людей з бойовим досвідом, військовими спеціальностями та добровольців. Одним з таких є Олександр Мурашов. До повномасштабної війни чоловік проживав за кордоном. Та, почувши про ракетні обстріли міст України, без вагань повернувся на Батьківщину. І вже 25 лютого одягнув піксельну форму. «Перебуваючи у Фінляндії, все було мирно, спокійно, до дзвінка доньки. Як кожен батько, я поїхав рятувати дитину. Чому я пішов добровільно? У кожного з нас є своя домівка, свої батьки, сім’ї, яких треба було рятувати. Як не ми, то хто. На сьогоднішній день в нас людей на фронті не вистачає», — доброволець, ветеран 5-ої окремої штурмової бригади Олександр Мурашов. Відтоді тисячі чоловіків залишили свої домівки, роботу й мирне життя, аби стати до лав Збройних сил. Для когось це було усвідомлене рішення ще з перших днів війни, для когось — повістка стала несподіванкою. І вже з часом мобілізація зайшла в глухий кут. А все тому, що чоловіків силоміць почали ловити посеред вулиці та «пакували» у буси. Окрім того, були випадки, коли чоловіків навіть били та рвали їхній одяг. Як зазначила речниця Рівненського обласного ТЦК та СП Тетяна Камерістова, чим далі від лінії фронту, тим менше охочих захищати рідну землю від окупанта. «А з приводу мобілізації, то темпи так, насправді спадають. Маса свідомих громадян вже відвоювала або воює. Ну а ті, які залишились, то скажімо так: частина з людей добре зустрів наряд територіальний центр комплектування з поліцією, ну я йду воювати. Доставила поліція, зазвичай порушників, як правило військового обліку, ну людина вже йде воювати. Вже такого ентузіазму і запалу, чи 14-16 чи 22-23 рік, вже насправді немає», — речниця Рівненського обласного ТЦК та СП Тетяна Камерістова. Не стояли осторонь і жінки. Хоч мобілізація жіночої статі в Україні є добровільною та, як зазначила майор ЗСУ Тетяна Камерістова, навіть в юному віці дівчата за власним бажанням стають до лав війська. «У порівнянні з власним досвідом, якщо 14-16 рік, ну скажімо до часів повномасштабного вторгнення, жінок у війську було мало. Зараз фактично всі посади, не має різниці, яку може обіймати посаду чоловік чи жінка, жінок насправді дуже багато. І більше жінок не мобілізовуються, а укладають контракт», — речниця Рівненського обласного ТЦК та СП Тетяна Камерістова. На сьогодні система мобілізації продовжує працювати, адже війна триває. І поки на фронті точаться бої, у тилу вирішується не менш важливе питання — як забезпечити армію людьми, зберігаючи баланс між потребами фронту та можливостями суспільства. Наразі воєнним станом загальна мобілізація продовжена щонайменше до 4 травня 2026 року.
Чотири роки великої війни: як вистояли медики Рівного
24 лютого 2022 року змінило роботу всіх медичних закладів країни. У перші дні повномасштабного вторгнення лікарні функціонували в умовах невизначеності, під звуки сирен та з підвищеним навантаженням. «Чотири роки тому Україна прокинулася від вибухів. Повномасштабне вторгнення росії змінило життя кожного та розділило на до та після. Медики ж із перших годин війни стали на свій — медичний — фронт», — журналістка Олеся Мороз. 24 лютого 2022 року для колективу однієї із лікарень Рівного розпочалося з тривожних дзвінків і термінових зборів. Уже в перші години повномасштабного вторгнення росії в Україну медзаклад перейшов у посилений режим роботи. «Першочергове, що було це оцінка наших резервних запасів — це є електроживлення, в нас генератор ще був встановлений, в нас були запаси палива, також продукти харчування запас і оцінка того, що необхідне. Це медикаменти, які мали б бути. Ми розуміли, які ми маємо запаси і що ми маємо ще докупити. Щоб зробити все, аби себе захистити», — директор лікарні Олександр Шегера. Першими викликами стали невизначеність і напруга. Медики готувалися до різних сценаріїв. «Ми вже тоді зрозуміли, що нам треба буде надавати допомогу для людей, які постраждали від цієї війни. Відповідно ми вже спланували роботу відділення. Спланували ці палати, які могли б ми використовувати для пацієнтів, які могли б до нас поступати. Перший пацієнт до нас почав поступати в травні 2022 року», — директор лікарні Олександр Шегера. У лікарні облаштували укриття для пацієнтів і персоналу, переглянули маршрути евакуації, провели інструктажі з надання допомоги в умовах надзвичайних ситуацій. «Ми не знали, що буде, ця невідомість нас лякала, але ми мусили підготуватися. Ми проводили навчання серед персоналу, серед сортування поступаючих, навчання невідкладної допомоги ми запрошували до нас різні організації по навчанню і розробляли всі плани, евакуації і надзвичайних ситуацій, в нас цей час ішов саме на це», — заступниця медичного директора з медсестринства Ніна Нестерук. У перші тижні війни довелося швидко адаптуватися. Медики працювали цілодобово. З’явилися нові виклики — лікування поранених військових, психологічна підтримка пацієнтів, робота в умовах постійних повітряних тривог. «Ми зробили в укритті повністю і вентиляцію, і обігрів, і електропроводку, і поставили ліжка, в нас там є операційна, є реанімаційні палати, є палати для пацієнтів, які можуть там перебувати», — директор лікарні Олександр Шегера. З часом лікарня почала змінюватися системно. Оновили обладнання, розширили можливості, налагодили співпрацю з волонтерами та благодійними організаціями. «Завдячуючи нашим партнерам з інших країн у нас покращилось матеріальна база, в нас відкрився центр реабілітації, ментального здоров’я», — заступниця медичного директора з медсестринства Ніна Нестерук. Окремим напрямком стала реабілітація — як фізична, так і психологічна. Лікарня поступово перетворилася на багатопрофільний центр допомоги, де підтримку отримують і військові, і цивільні. Сьогодні, через чотири роки великої війни, медики зізнаються: працювати стало інакше, але не легше. Усі навчилися швидко приймати рішення, робити все злагоджено та бути витривалими. Попри втому й втрати, вони продовжують займатися своєю справою — рятувати життя. «Робота в нас стала більш інтенсивніша, тобто більш відповідальна, тому що ми маємо надавати допомогу і скоріше надавати цю допомогу, тобто для пацієнтів», — директор лікарні Олександр Шегера.
Рівненський військовий загинув у боях на Донеччині
14 лютого, захищаючи Україну від російських окупантів на Донеччині, загинув Андрій Вікторович Мазурець, житель села Малинівка Рівненської області. Про це повідомив Гощанський селищний голова Микола Панчук. Він виконував обов’язки старшого навідника мінометного розрахунку у складі 117-ї окремої важкої механізованої бригади. Воїну було 32 роки. Телеканал “ITV media group” висловлює глибокі співчуття родинам та розділяє з вами біль втрати. Герої не вмирають!
Рівненський захисник повернувся з полону та знову в лавах «Азову»
Йому не виповнюється 26 років, але за спиною – Майдан, участь у бойових діях та 884 дні у російському полоні. Артур Ніверчук продовжив шлях захисника, який розпочався ще під час Революції Гідності. Його рішення про службу наприкінці 2019 року, добровільне проходження відбору до підрозділу Національної гвардії України – «Азову», було зумовлено подіями майдану та потребою в тактичній підготовці. У 2020–2021 роках він брав участь у контрснайперській боротьбі, командуючи частиною, що здійснювала службу в населених пунктах, нині перебувають в окупації. Найскладнішим періодом став 2022 рік, коли, у середині травня, гарнізон Маріуполя припинив оборону та склав зброю, що призвело до потрапляння у російський полон. Тривалий час перебування в полоні, що склало 884 дні, відбувалося під час адаптації до умов утримавання та проходження через різні частини росії. Після звільнення, він одразу ж повідомив рідним про повернення на підконтрольну Україні територію. Артур Ніверчук повернувся додому, де пройшов лікування, операцію та реабілітацію. Вдома він знову приєднався до 12 Бригади «Азов», де зараз виконує завдання з підготовки особового складу. Він відзначає, що пережиті події зміцнили його волю до спротиву та він готовий продовжувати боротьбу за майбутнє України.
64 полонених за добу та спалені колони техніки: бойовий шлях підполковника з Рівненщини
У свої 29 років Ілля Петрина з Костополя – заступник командира бригади, підполковник. За успішне планування і реалізацію важливих бойових завдань нагороджений орденом Богдана Хмельницького усіх трьох ступенів і є повним кавалером цієї державної нагороди. Одну з них, орден 2-го ступеня, Ілля отримав особисто з рук Президента Володимира Зеленського. Про це повідомили у Костопільській міській раді. Випускник відділення греко-римської боротьби обласного спортивного ліцею в Костополі, син кадрового військовослужбовця Ілля Петрина вступив на навчання до Одеської військової академії. У 2017 році закінчив академію і одразу поїхав на Донбас командиром взводу. 25 березня був випускний, а 29-го березня Ілля виконував завдання у складі підрозділу у Донецькій області. Там зустрів своє 21-ліття. Святкування було зовсім скромне, обмежилося банками з «енергетиками». Через пів року, у вересні 2017-го, Ілля став командиром роти. «Підлеглі були старші за мене, але сприймали нормально. Сержанти усі досвідчені, більшість – після Донецького аеропорту, мали великий бойовий досвід. Я завжди прислухався до їхніх порад і з усіма знайшов порозуміння. Сержанти – це вуха, очі, руки і найкраща опора кожного командира, їх треба цінувати і поважати. Командир роти приймає рішення, а сержант робить так, щоб ці рішення були виконані», – розповів Ілля Петрина. Повідомлення про початок великої війни Ілля отримав за кілька днів до 24 лютого. На той час його сім’я, дружина з новонародженою донькою, мешкала в Краматорську. Чоловік негайно перевіз їх в Костопіль, до своїх батьків. «Багато людей просто не вірили, що розпочнеться повномасштабна війна. Але ми всі були напоготові. Уранці 24-го лютого розпочався ракетний обстріл, мій підрозділ перебував у Краматорську. Задачі посипалися одразу, плюс купа дезінформації в Інтернеті, нібито українські міста падають одне за одним. Через контакти з однокурсниками я знав реальну обстановку по Україні. Наша 81 аеромобільна бригада спочатку на Ізюм поїхала. Там я уперше побачив ворога зблизька, це була колона танків та бойових машин піхоти. Але ми підірвали міст і зупинили їх. Знищили частину ворожої техніки», – розповів військовослужбовець. У квітні Іллю призначили заступником командира батальйону, який формувався. А вже у червні новосформований батальйон поїхав у Богородичне Краматорського району на Донеччині. «Саме тоді розпочалася Харківська контрнаступальна операція. Мій батальйон після звільнення Богородичного на човнах переправлявся через річку у Святогірськ. Човни були звичайні, познаходили, які у кого були. Першими йшли розвідники, вони зачепили трос, по якому всі інші переправилися, щоб течією не знесло. Течія була сильна через руйнування дамби», – пригадує Ілля. Замкомбата Петрина зайшов у Святогірськ одним з перших. Вдалося взяти в полон командира ворожої роти, майора. Той попросив цигарку, закурив і все розповів. Це був перший такий випадок, загалом полонених свого часу брали багато. Переважна більшість з них пішли воювати за гроші, піддавшись на пропаганду. Хтось не мав роботи, хтось борги мав і вирішив їх на війні відробити. Були серед них «ідейні», які й у полоні продовжували розповідати про велич їхньої росії. У вересні 2022-го було завдання взяти найбільш підготовлену роту і зайти в місто Лиман на Донеччині. «Ми рухалися дуже швидко, противник почав тікати. Захопили блокпост, закріпилися. Завдання було виконане. Біля міської ради записали відео, що Лиман звільнено. Воно потрапило у всі новини», – каже наш захисник. Тоді Ілля отримав свою першу нагороду – відзнаку Міністерства оборони «Знак пошани». Після Лиманської операції, у Білогорівці на Луганщині, за одну добу вдалося захопити 64 полонених. Напередодні вагнерівців, які тоді воювали, перекинули на Соледар, а ті, які зайшли замість них, не встигли зрозуміти, де опинилися. Вони щойно отримали платню і мали повні кишені рублів. Згодом його призначили командиром парашутно-десантного батальйону 25-ї бригади. Це єдина в Україні бригада, яка може здійснювати десантування техніки. Зараз в бойових діях цю можливість немає змоги використовувати, але вона є, залежно від обставин таке десантування може бути здійснене. Орден Богдана Хмельницького 3 ступеня Ілля Петрина отримав за реалізацію операцій на Харківщині. Були проведені успішні штурмові дії та повернуто раніше втрачені території. У березні 2023 року, в районі Покровська на Донеччині 25-та бригада провела операцію, про яку написало одне з найбільш авторитетних видань у світі The New York Times. Тоді за короткий проміжок часу було спалено 93 одиниці ворожої техніки, танків і БМП. За цю операцію Ілля Петрина отримав орден Богдана Хмельницького 2 ступеня особисто з рук Президента Володимира Зеленського.
Ветерана АТО із Рівненщини про війну 2015 та 2023 років
Валерій родом із села Бокійма Дубенського району. Його військовий шлях розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. Ще у 2015–2016 роках він брав участь в АТО, служив у 40-й артилерійській бригаді на посаді водія. Його історію розповіли у Рівненському обласному ТЦК та СП. Після повернення з війни на певний час повернувся до цивільного життя — працював, забезпечував родину. За місяць до повномасштабного вторгнення Агроном підписав контракт із Збройними Силами України. «Спочатку мене призначили на посаду завідувача складу — я відповідав за облік і збереження майна. У 2025 році посаду, яку я обіймав, скоротили у зв’язку зі скороченням штатів. Покивати своїх побратимів, з якими був разом із першого дня, я не хотів. Тож мене перевели на посаду водія-електрика», – розповів Валерій. Його позивний — Агроном. Так його назвали побратими ще у 2015 році — не випадково й без зайвих пояснень. У цивільному житті Валерій працював агрономом: знав землю, умів чекати результату й відповідати за врожай. Ці ж риси залишилися з ним і на війні — уважність, витримка та розуміння, що кожна справа має свій час і свою ціну. Позивний прижився одразу. Особливо в пам’яті Валерія закарбувалися події 2015–2016 років: «Тоді війна вже була жорсткою, але саме ті перші завдання залишили найглибший слід. Часті обстріли, постійні “прильоти”, напруження, яке не відпускало ні на хвилину. Там, серед вибухів і хаосу, прийшло справжнє усвідомлення, що таке війна. Робота була ризикованою, але необхідною — логістика на війні часто вирішує більше, ніж здається. І попри все — вижив. Мабуть, просто пощастило». Порівнюючи війну 2015 року і теперішню, Валерій говорить просто: «Зараз значно важче. Тоді не було такої кількості обстрілів і дронів. Безпілотники лише починали використовувати — примітивно, інколи навіть із запалювальними засобами. Сьогодні ж війна стала значно технологічнішою й небезпечнішою». За роки служби він знову опинився на Донеччині — і в 2015-му, і в 2023-му роках. Цей напрямок став для нього основним бойовим маршрутом. Головною мотивацією для Валерія залишається родина. Вдома на нього чекають мама, дружина Лариса, донька Валерія та син Владислав. Саме заради них він продовжує службу. Валерій зізнається: «Після багатьох років війни цивільне життя вже здається чужим: тиша насторожує, а відсутність вибухів — незвична». Нині Валерій служить у ремонтному підрозділі. Його завдання — ремонт і відновлення техніки, запуск машин та забезпечення їхньої готовності до виконання завдань. Це непомітна, але критично важлива частина війська.
Кава як рятівник: історія поліцейського з Рівного на сході України
Сила духу, братерство та віра один в одному. Поліцейський з Рівного майже півтора місяця утримував бойову позицію на сході України. Рятував побратимів від атаки ворожих дронів та й сам неодноразово був мішенню ворога. Вижив у пеклі війни та не втратив почуття гумору. Мова про поліцейського на псевдо Циган. За його плечима — понад 20 років служби в органах внутрішніх справ. Останні 7 — був інспектором з дотримання прав людини в ізоляторі тимчасового тримання. Коли ж створився стрілецький батальйон — одразу долучився до його лав. Разом із побратимами тримали оборону на Торецькому напрямку. Циган пригадує момент, коли звичайна кава з другом врятувала життя. «Вже мали йти, тут він каже, давай ще кави поп’єм. Заходимо до бліндажа, де маєм копати, буквально де ми копаємо, метра 3, де тільки шо був прильот перший, ще порохом чуть. Добре, що на 20 минут раніше не прийшли. Кава спасла», — боєць стрілецького батальйону поліції Циган. Неодноразово Циган потрапляв під атаку ворогу. Під час евакуації одного з побратимів сам зазнав поранення внаслідок удару ворожого дрона. Та найбільше, каже боєць, переживав не за себе, а за побратимів. Бували моменти, коли поранених бійців везли кілька кілометрів на тачці. Циган пригадує, як ризикуючи власним життям, разом із іншими захисниками шукали та виносили з поля бою під ворожим вогнем поранених побратимів. «Наш побратим Барс та Писанка потрапили під ворожий обстріл. Просто коли ми йшли, то усвідомлювали, який там ризик був. Знайшли там возика, знайшли ноші, нам визначили, де його шукати. Кричали, кричали, в бліндажі не виявили. Виявили його в окопній лінії», — боєць стрілецького батальйону поліції Циган. На позиціях усі — як одне ціле. Коли поруч надійне плече побратима — страх відступає, ділиться Циган. Найдовший вихід з позиції тривав 41 день. Пригадує: сиділи днями голодні та холодні. Великим щастям на фронті для них була питна вода. «Обіцяють на ранок скинуть дроном воду, а як обично, то не получається, то погода не позволяє, то не долетіли. Ну от і дивимся на 400 грам води на 4-5 чоловік, по глоточку, по глоточку. На другий день не має. Так і тягнули до наступного дня», — боєць стрілецького батальйону поліції Циган. Боєць зазначив: лише з бойовим виходом розумієш, що таке війна. Спогади тих страшних днів закарбуються назавжди в пам’яті. Адже найстрашніше — це втрачати побратимів. «Ми йшли і нам, як-то кажуть, дрони не дали змоги йти. Ми були в укритті. Після чого нам дали команду ”ви туда не йдете, приймайте другу позицію”. А вже на другий день ми узнаємо, що на ту позицію, на яку ми йшли, до хлопців прилетів каб і їх позицію повністю розібрали, хлопці загинули», — боєць стрілецького батальйону поліції Циган. Наразі Циган продовжує нести службу в стрілецькому батальйоні. За свою мужність та героїзм рівненський стрілбатівець отримав відзнаку «За збережене життя». Як додав боєць, згадка про сім’ю надає наснаги вижити на війні. Наразі має єдине бажання — аби нарешті закінчилася війна.
Захищаючи небо: боєць із Рівненщини про Майдан, війну і віру в людей
Костянтин на псевдо «Шило» зі Здолбунова, він пройшов шлях від юного майданівця до військового, який сьогодні захищає небо над Україною. Його історія — про боротьбу і втому, про родину, що чекає вдома, і про мрії, які не зникають навіть під гуркіт війни. Неспокійний, енергійний, завжди в русі — таким його знають побратими. Саме за цю рису він і отримав свій позивний. Бо шило, як відомо, у мішку не сховаєш. Історію бійця розповіли у 104 бригаді тероборони ЗСУ «Горинь». Свій позивний він отримав ще під час Революції Гідності. «Я не міг сидіти на місці: коли інші після барикад ішли відпочивати, мене тягнуло далі — на чергування, до сусідніх наметів, де завжди знаходилися знайомі з різних куточків України. Одного разу побратим пожартував: «Тебе, як шило, нікуди не заховаєш». Так це ім’я і залишилося зі мною як характеристика характеру». На Майдан він поїхав не з цікавості й не за компанію, додає Костянтин: «Не міг спокійно дивитися, як влада намагається поставити народ на коліна. Це обурювало». У штабі Революції Гідності в Здолбунові він попросився на автобус до Києва, думаючи, що просто подивиться. Але побачене змінило все: запах буржуйок, гарячий плов із казана, люди, об’єднані спільною метою. Усе це затягнуло настільки, що дороги назад вже не було. Коли автобус рушав додому, він подякував водієві й залишився. На Майдані Костянтин пробув чотири місяці. Революція дала Костянтину головне — віру в силу людей. Він на власні очі побачив, що українці здатні об’єднуватися, коли є загроза, і що справжня влада в цій країні — це народ. Після Майдану «Шило», як і багато хто, шукав себе. Через нестабільність у країні поїхав на заробітки до Польщі та Чехії. Фізичної праці не боявся, але чужина давалася важко — не тілом, а душею. Зрештою зрозумів: його місце тут. Де народився — там і згодився. 24 лютого 2022 року Костянтин ішов із дружиною на маршрутку, коли зателефонувала мама й сказала, що почалася війна. «На заводі в Здолбунові, де працював, панувала розгубленість — люди збиралися в цехах, не знаючи, що робити далі. Батько на той час вже служив і коротко сказав: «Готуйся». Та тоді Костянтин залишився вдома — тримав тил: мама, сестра, дружина, теща. Лише з часом, коли стало зрозуміло, що війна затягується і потребує все більше людей, у березні 2023 року він прийняв рішення йти до війська. «Шило» починав у піхоті, де провів чотири місяці. Згодом його перевели до мобільно-вогневої групи ППО. Тепер його робота — захищати українське небо. Виїзди на позиції під час загрози ракетних ударів чи атак дронів, заряджені установки, прожектори, тепловізори — і майже завжди ніч. Саме в темряві їхня робота найважливіша. Його бойовий шлях пройшов через Рівненщину, Запорізьку, Дніпропетровську, Донецьку та Харківську області. Під Куп’янськом, коли ворог тиснув особливо сильно, Костянтин разом із побратимами тримав лінію оборони. Про службу говорить просто: «У війську важко все, але до всього звикаєш. Найважче — це думки про сім’ю. Найлегше — нести службу, бо чітко знаєш, заради чого ти тут». Перемога для «Шила» — це день, коли всі повернуться додому: до родин, до роботи, до свого життя. Коли все нарешті стане на свої місця. Після війни він хотів би залишитися у війську й продовжити службу. Але водночас зізнається: з дитинства любить машини, сам ремонтував, «крутив гайки». Та й готувати любить — каже, що і на кухні себе знайде. Життя покаже.
Від цивільного до військового: Як один українець вирішив захищати країну
До повномасштабної війни він будував плани, жив за кордоном та ніколи не думав про кар’єру військового. Та вже за день до вторгнення повернувся додому і без вагань став на захист країни. Знайомтесь – це військовослужбовець із позивним Чех. До повномасштабної війни він жив і працював за кордоном. Ще у 2020 виїхав до Чехії – працював на будівництві, планував майбутнє і не думав, що цивільний одяг доведеться змінити на форму. Згадує, що повернувся в Україну за день до вторгнення ворога і рішення служити прийшло саме тоді. Чоловік додає: про військову службу раніше навіть не замислювався. Та рішення піти до війська було не про кар’єру. Каже: мотивацію мав одну – щоб рідні не бачили війни і щоб бойові дії не дійшли до його дому. За свій шлях Чех мав декілька ротацій. Починав з Донецького напрямку. Був і піхотинцем, і старшим водієм. Зараз навчає новобранців. Чех ділиться: були тяжкі моменти, обстріли, втрати побратимів. Та пригадує і щасливі моменти. На війні чоловік знайшов собі справжнього друга. Після війни військовослужбовець із позивним Чех мріє повернутися до мирного життя, де на нього чекають рідні та песик. А поки – залишається на службі, щоб усе це стало можливим.