Будівлю на вулиці Симона Петлюри, 26 у Рівному вдруге продали на аукціоні. Приміщення, яке обласна рада називає аварійним, зібрало кількох учасників та мільйонні ставки. “Це спроба номер два. Будівлю на вулиці Симона Петлюри, 26 у Рівному вдруге продали з аукціону. На цей раз найбільша пропозиція склала більше семи з половиною мільйонів гривень,” – повідомила журналістка Анна Авдєєва. Аукціон відбувся 2 березня. За будівлю змагалися чотири учасники, стартова ціна була 180 тисяч гривень. Переможцем став ТОВ «ФОРТІГО ЕКСПРЕС» із пропозицією понад сім із половиною мільйонів гривень. Керівником підприємства є Дмитро Касянчук. ТОВ «ФОРТІГО ЕКСПРЕС» зареєстроване у Рівному у 2024 році. Воно займається торгівлею, перевезеннями, будівництвом та рекламою. Щоб стати офіційним власником, директору необхідно підписати протокол про результати аукціону та сплатити повну вартість лоту. Після цього він укладе договір купівлі-продажу з Рівненською обласною радою. “Відповідно до умов Prozorro, до 5 березня має відбутися підписання протоколу з переможцем, а до 11 березня – з Рівненською обласною радою. До 30 березня переможець має здійснити оплату в сумі понад 9 млн грн (з ПДВ). І лише після цього з ним буде підписано договір купівлі-продажу. Крайній термін підписання – 6 квітня 2026 року,” – Рівненська обласна рада. Це вже другий аукціон із продажу цієї будівлі. Першого разу до підписання документів справа так і не дійшла, оскільки переможцем став Максим Михалевич, який запропонував понад 12 мільйонів. Другий претендент підписав протокол, але не вніс гроші. Попри аварійний стан, який зазначають в обласній раді, будівля не пустує. З 2014 року тут безкоштовно працюють волонтери благодійного фонду «Руєвит». Після продажу доля фонду залежатиме від позиції нового власника. Управління майновим комплексом Рівненської обласної ради зазначає, що волонтерам неодноразово пропонували альтернативні приміщення для переїзду. Якщо переможець не виконає умов аукціону та не укладе договір, торги оголосять знову – вже втретє.
Позначка: волонтери
У Рівному завершено повторний продаж історичної будівлі
У Рівному відбувся повторний аукціон з продажу історичної будівлі на вулиці Симона Петлюри. Початкова ціна торгу становила 180 тисяч гривень, але в результаті аукціон завершився ціною 7,5 млн гривень. Учаснило чотири організації: Базюк Віктор Володимирович, ТОВ “НЕРУХОМІСТЬ-ЗАКОН ТА ПОРЯДОК”, Вітрук Максим Русланович та ТОВ “ФОРТІГО ЕКСПРЕС”. Остаточною угодою володіє ТОВ “ФОРТІГО ЕКСПРЕС”, яке повинно внести суму з ПДВ протягом 20 днів. Раніше будівлю продали у грудні 2025 року за 12,1 млн гривень, але переможець не вніс кошти у встановлений термін і був дискваліфікований. Право переможця перейшло до Савчука Сергія, який також не вніс кошти. У будівлі діє волонтерський фонд “Руєвит”, який висловлював протест проти продажу будівлі, у якій вони працюють з 2014 року. Обласна рада пропонувала волонтерам переміститися в інші приміщення, але вони відмовлялися. Судовий процес між волонтерами та обласною радою триває.
Освіта в Рівненській громаді за час воєнного стану
Чотири роки повномасштабної війни змінили життя кожного з нас. Зокрема, вторгнення забрало у дітей їхній безтурботний час. А ще тепер вони навчаються не в класах, а в укриттях. І все це під звуки сирен. «Ранок 24 лютого 2022 багато дітей пам’ятають досі. Замість дороги до школи — новини про війну. Замість звичних уроків — перші онлайн-заняття і розмови про безпеку. З того часу минуло чотири роки, і разом із країною вони навчилися жити і навчатися під час війни», — журналістка Анна Авдєєва. Повномасштабне вторгнення змінило освітній процес на 180 градусів. У перші дні після 24 лютого школи фактично завмерли. Освітяни згадують: тоді головним було не навчання, а безпека дітей і вчителів. Багато родин виїжджали, класи порожніли, а уроки проводили в онлайн-режимі. «Я пригадую свою першу смс. Я тоді була класним керівником 10-Б класу. І я написала їм, що ми будемо навчатися дистанційно через класрум. Але якщо раптом уроків не буде, то не буде. І діти мені всі, я написала «Слава Україні», вони мені всі відповіли «Героям слава». І ніхто не запитував, коли буде, чому не буде, як буде. Всі прекрасно розуміли», — вчителька зарубіжної літератури Квасилівського ліцею Наталія Микитюк. Та школи швидко стали не лише місцем навчання. Тут почали організовувати волонтерські штаби, допомагати військовим і підтримувати одне одного. Хтось плів сітки із домашніх речей, хтось робив коктейлі молотова. «Розпочинали ми із простого одягу, який самі приносили до школи. Різали на клаптики, ми ще не знали як це робиться правильно. Ми зняли в спортзалі волейбольні сітки, наплітали на них ткнини. Сітки були досить тяжкими. Не знали як то всьо вдосконалювати, але потрохи вдосконалювали», — вчителька зарубіжної літератури Квасилівського ліцею Наталія Микитюк. З часом довелося пристосовуватися до нових реалій. Відтак, зайшла мова про повернення дітей до класів. У школах почали облаштовувати укриття, переносити парти в підвали, запасатися водою, ліхтарями та всім необхідним, аби навчання могло тривати навіть під час тривог. Саме тоді у навчальних закладах поступово почали відновлювати очні уроки. «На сьогоднішній день усі заклади освіти, я кажу зараз і про дошкільні заклади освіти, і заклади загальної середньої, — забезпечені укриттями. Деякі заклади мають власні укриття, найпростіші, протирадиційні укриття чи сховища, а є такі заклади, які не мають підвальних приміщень, тому вони використовують укриття інших суб’єктів господарювання», — начальник управління освіти Рівного Андрій Мазур. Війна вплинула і на кількість дітей в школах. Учнів стало менше — частина родин виїхала за кордон або в інші міста. Така тенденція спостерігається і дотепер. Діти вийшли на очне навчання. Проте війна переслідує їхнє дитинство. Довготривалі тривоги та навчання у підвалі . Вчителі кажуть: попри всі труднощі, вони намагаються зберегти для учнів відчуття звичайного шкільного життя. «Я пам’ятаю, перша тривога і ми прийшли в укриття. Ми співали пісні. Ми співали, що не вмерла Україна. Ми співали гімн України. Ми підтримали одне одного. Дізналися, в кого там день народження з дітей. Вітали. Ми намагалися дуже оптимістично до цього всього ставитись. Хоча було надзвичайно важко», — вчителька зарубіжної літератури Квасилівського ліцею Наталія Микитюк. Окрім того, школи та діти і досі намагаються допомагати та працювати на перемогу. Влаштовують благодійні ярмарки для підтримки наших військових, досі плетуть сітки та шиють плитоноски. «24 лютого змінив весь світ. Не виключенням став і наш Квасилівський ліцей. Спочатку повномасштабного вторгнення у Квасилівському ліцею всі учні, батьки та працівники доєдналися до допомоги Збройним силам України. Ми систематично проводимо ярмарки на підтримку Збройних сил України. Виручені кошти ми віддаємо нашому волонтерському центру, який має назву «Ніжна броня». Також закуповуємо генератори, реби, закуповуємо необхідне обладнання для хлопців та пересилаємо», — директор Квасилівського ліцею Сергій Валага. Ці діти подорослішали швидше, ніж мали б. Вони знають, що таке повітряна тривога, укриття і новини про війну. Та, попри все це, продовжують навчатися, мріяти і будувати плани на майбутнє. Щороку до шкіл приходять першокласники, а одинадцятикласники залишають їхні стіни і роблять перший крок у доросле життя.
Як Рівне підлаштувалося під нові воєнні реалії?
24 лютого. День, який змінив життя кожного українця. Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. Рівно чотири роки тому російська федерація здійснила збройний наступ на Україну та розпочала велику війну. З того дня Рівне стало тилом для тих, хто ховався від війни зі Сходу. 24 лютого 2022 року о 5 годину ранку пролунали перші сирени в столиці України. Почалося повномасштабне вторгнення росії в нашу державу. Люди стали масово виїжджати зі Сходу та Центральної частини України на Захід. Страх та паніка. Чималі черги утворилися біля банків, магазинів, АЗС та аптек. Ніхто не знав, що буде далі. Рівненська громада стала однією з тих, яка приймала внутрішньо-переміщених. «Коли пройшла оця перша хвиля переживань, турботи, до нас почали приїжджати внутрішньо переміщені особи. І ми були першими, хто їх зустрів. Якщо на 24 лютого в Рівненській громаді було 1610 таких людей, то практично вже до травня було 17 тисяч. Люди їхали: і Київська область, і Чернігівська область, і Макарівський район. Не було враження, що їде Схід, а їхала вся Україна», — директорка Департаменту соціальної та ветеранської політики РМР Олена Петрик. Того дня, пригадує Олена Петрик, рівняни згуртувалися як ніколи. Усі допомагали чим могли: волонтерили, приносили одяг, ліки та плели сітки. Багато людей йшло до центрів служби крові. Адже кожен розумів, наскільки це важливо. «Вже зареєструвалося 122 людини і ще в коридорі десь близько 25, а може навіть і більше людей. Зазвичай ми працюємо за графіком до третьої години, але сьогодні, звичайно, до останнього як то кажуть донора», — завідуюча відділом організації та методичного забезпечення Ніна Стиків. І хоч всі були налякані невідомістю, продовжували працювати задля спільної перемоги. Свої спогади за лютий 2022 року розповідає і пан Володимир. «За тиждень до початку вторгнення стало вже чітко зрозуміло, до чого іде. Як раз я був викладачем в університеті в Києві, але вирішив поїхати до свого рідного міста Чернігова, який, так виглядало, мало опинитися в оточенні. Чесно скажу, я боявся, що з дня на день це почнеться, і я не встигну. Я поїхав до рідного міста, щоб мобілізуватися, оскільки два майдани за спиною, пізно бігати від ворога», — начальник служби військового капеланства 21-го армійського корпусу Володимир. Задля безпеки населення на виїздах з Рівного встановлювали блокпости. Кожну автівку, яка в’їжджала в місто, перевіряли правоохоронці. Тоді до встановлення блокпостів долучилися і приватні підприємці. Усе вдалося зробити упродовж кількох годин. «До нас звернулась нацполіція, для того, щоб ми забезпечили ці блокпости. Ми їх встановили, швидко відреагували. Дуже дякую, хотілося б подякувати підприємствам, які дійсно розуміючи загрозу, яка нас очікує, вони швидко зреагували. Ми забезпечили їх перш за все — це блокпостами, це будівельні матеріали, такі блоки фундаментні. Доставили туди техніку», — секретар Рівнеради Віктор Шакирзян. З часом паніка спала. Рівняни навчилися жити в умовах війни. За кілька тижнів ажіотажу біля банків, магазинів та АЗС не було. Люди продовжували волонтерити та працювати, що роблять і на п’ятий рік війни. В згадку про тих, хто віддав своє життя за свободу України, та всіх, хто продовжує боротьбу на полі бою за нашу Незалежність, 24 лютого почали відзначати Національний день молитви в Україні, до якої долучилися і на Рівненщині. У Свято-Покровському кафедральному соборі відбулася міжконфесійна молитва за мир та злагоду у нашій державі. «Впевнений, що в той день, коли розпочалася війна, не було таких людей, які не просили Бога допомоги, щоб бути здоровими, бути неошкодженими, молилися за своїх дітей, за своїх близьких, телефонували один до одного, просили один одного про допомогу, а саме основне про допомогу Господа», — секретар Рівненської єпархії ПЦУ Петро Мартинюк. Цей день, 24 лютого, назавжди закарбується в пам’яті українців. День, коли життя повністю змінилося. Зараз же від перших хвилин страху не лишилося і сліду. Українці перейшли до активного спротиву, який триває і донині.
Їхні імена навіки вписані в історію: що відомо про чотирьох Героїв Небесної Сотні з Рівненщини
20 лютого в Україні на державному рівні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні, згадуючи найтрагічніші дні масових розстрілів протестувальників під час Революції Гідності 2013–2014 років. Пам’ятний день встановлено указом Президента України 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу й стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні. Саме 20 лютого 2014 року в середмісті Києва загинуло найбільше людей — 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013-2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року за демократичні цінності й територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні. Небесна Сотня — 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України. Назва «Небесна Сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану — сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21-22 лютого 2014 року. Четверо жителів Рівненщини навіки стали Героями Небесної Сотні. Їхню історію розповіли на сайті Музею Революції Гідності.
Георгій Арутюнян Георгій Вагаршакович Арутюнян народився 4 липня 1960 року у грузинському місті Батумі. Згодом чоловік переїхав до України та з 1981 року постійно мешкав у Рівному. У 1987–1995 роках працював оператором на очисних спорудах підприємства «Рівнеоблводоканал». Пізніше почав їздити на заробітки за кордон. Георгій Арутюнян любив країну, в якій народився, й після розпаду Радянського Союзу отримав грузинський паспорт. Згодом, однак, подбав і про українське громадянство. Уже після загибелі Георгія прийомна донька скаже про нього: «Вірменин за національністю з грузинським паспортом та українським серцем». Георгій Арутюнян був двічі одружений. Від першого шлюбу мав дочок Регіну та Калапсі. У 2009 році одружився вдруге з мешканкою Рівного Наталею, в якої вже була доросла дочка Анна. У 2010 році подружжя відвідало Грузію, щоб обвінчатися в місцевій церкві, а у вересні того ж самого року в них народилася донечка Ашхен. До початку Революції Гідності Георгій Арутюнян вже мав досвід учасника масових протестів. Зокрема у 2003 році він долучився до Революції троянд у Грузії, а в 2004-му активно підтримав Помаранчеву революцію в Україні. Окрім цього, з 2011 року працював агітатором рівненської організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Участь у Революції Гідності. До Києва Георгій Арутюнян прибув на початку грудня 2013 року. Із псевдо «Кавказ» він увійшов до «Рівненської сотні» ВО «Свобода». Під час сутички з тітушками йому зламали руку, але невдовзі майданівець повернувся на барикади. Востаннє чоловік приїхав до Києва 17 лютого 2014 року. Уранці 20 лютого Георгій Арутюнян допомагав виносити поранених протестувальників. За спогадами Юрія Коханця, вони разом із Георгієм пробиралися сходами з боку Хрещатика до стели на майдані Незалежності. Спецпризначенці кидали у бік протестувальників світлошумові гранати, вели прицільний вогонь. Щоб допомогти мітингарям, Георгій хотів кинути шини у вогонь, щоб збільшити димову завісу на барикаді. Саме тоді о 08:59 в нього влучила куля — вона ввійшла у лівий бік шиї та вийшла з правого плеча. Побратими донесли пораненого до медпункту в Михайлівському Золотоверхому соборі. Однак урятувати життя майданівця не вдалося. Він помер від крововтрати. Георгієві Арутюняну було 53 роки.
Валерій Опанасюк Валерій Адамович Опанасюк народився 20 травня 1971 року в селі Дюксин Костопільського району Рівненської області. Мав брата і двох сестер. Після закінчення місцевої школи отримав фах слюсаря. Багато років працював телемайстром, а з кінця 2008 — автомеханіком у Рівному. Був двічі одружений. Від першого шлюбу мав сина. Із другою дружиною виховував чотирьох дітей — синів Іллю й Артема та доньок Ангеліну й Софію. Валерій Опанасюк цікавився політичним життям країни, у 2004 році брав участь у Помаранчевій революції. Участь у Революції Гідності. До столиці на акцію протесту Валерій Опанасюк приїхав 1 грудня 2013 року. Із псевдо «Варта» він увійшов до 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ». Мав псевдо «Слідопит». У Києві Валерій Опанасюк чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Під час сутичок із силовиками на вулиці Михайла Грушевського у січні 2014 року Валерій Опанасюк отримав поранення, яке допомогли йому зцілити брати та друзі. У лютому Валерій чергував у лікарнях, щоб захистити поранених майданівців, яких викрадали силовики. Після одного з таких чергувань відчув, що захворів. Із запаленням легень повернувся до родини. 18 лютого увічері Валерій Опанасюк узяв участь в обороні барикади біля Будинку профспілок, через яку бійці внутрішніх військ намагалися прорватися на Майдан. Почувши вибух «коктейля Молотова», підняв голову подивитися. Саме в цей час — об 09:28 — куля влучила у нього в серце. Загиблого на дерев’яному щиті перенесли до майдану Незалежності. Валерієві Опанасюку було 42 роки.
Олександр Храпаченко Олександр Володимирович Храпаченко народився 18 вересня 1987 року в селищі міського типу Березному Рівненської області (із 2000 року набуло статусу міста). Мав старшого брата Вадима. Спершу навчався у місцевій школі-інтернаті, далі — у Березнівській гімназії та Березнівському агротехнічному ліцеї. Зі шкільних років Олександр захоплювався сучасними танцями, згодом хобі стало професією: він працював хореографом і керівником танцювального гуртка «Брейк-данс» у місцевому будинку культури. Олександр Храпаченко захоплювався військовою реконструкцією, цікавився історією. Він мав активну громадянську позицію: був членом Спілки української молоді, Молодіжного націоналістичного конгресу, а у 2004 році — учасником Помаранчевої революції. Олександр організовував юнацькі табори, брав участь у мистецьких заходах. Під час виборів працював у виборчих комісіях. Участь у Революції Гідності. Коли наприкінці 2013 року почалися перші мітинги на Майдані, Олександр не вірив у їхню ефективність. Однак після ухвалення «диктаторських законів» 16 січня 2014 року та перших смертей у Києві він приєднався до місцевих протестувальників у Рівному. Олександр Храпаченко став членом Самооборони Майдану, ввійшов до 35-ї сотні «Волинська Січ» та мав псевдо «Вандал». У сотні відповідав за матеріальне забезпечення побратимів, разом із ними чергував на барикадах. Водночас Олександр був провідним актором театру вільної пластики «Яблуко» при кафедрі театральної режисури, який діяв від усесвітньої молодіжної християнської організації YMCA. Окрім цього, він знявся у фільмі Рівненського телеканалу РТБ «Воскресіння» у ролі солдата, який повернувся з війни додому.
Іван Городнюк Іван Володимирович Городнюк народився 2 червня 1984 року в селищі міського типу Березному Рівненської області (із 2000 року набуло статусу міста). Мав старшого брата Вадима. Спершу навчався у місцевій школі-інтернаті, далі — у Березнівській гімназії та Березнівському агротехнічному ліцеї. Зі шкільних років Іван захоплювався сучасними танцями, згодом хобі стало професією: він працював хореографом і керівником танцювального гуртка «Брейк-данс» у місцевому будинку культури. Іван Городнюк захоплювався військовою реконструкцією, цікавився історією. Він мав активну громадянську позицію: був членом Спілки української молоді, Молодіжного націоналістичного конгресу, а у 2004 році — учасником Помаранчевої революції. Іван організовував юнацькі табори, брав участь у мистецьких заходах. Під час виборів працював у виборчих комісіях. Участь у Революції Гідності. До столиці на акцію протесту Валерій Опанасюк приїхав 1 грудня 2013 року. Із псевдо «Варта» він увійшов до 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ» та мав псевдо «Слідопит». У Києві Валерій Опанасюк чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Під час сутичок із силовиками на вулиці Михайла Грушевського у січні 2014 року Валерій Опанасюк отримав поранення, яке допомогли йому зцілити брати та друзі. У лютому Валерій чергував у лікарнях, щоб захистити поранених майданівців, яких викрадали силовики. Після одного з таких чергувань відчув, що захворів. Із запаленням легень повернувся до родини. 18 лютого увічері Валерій Опанасюк узяв участь в обороні барикади біля Будинку профспілок, через яку бійці внутрішніх військ намагалися прорватися на Майдан. Почувши вибух «коктейля Молотова», підняв голову подивитися. Саме в цей час — об 09:28 — куля влучила у нього в серце. Загиблого на дерев’яному щиті перенесли до майдану Незалежності. Валерієві Опанасюку було 42 роки.
Рівненська волонтерка відзначена високою нагородою
Анастасія Гуменюк, уродженка села Воскодави, отримала Відзнаку «Хрест Воїна-Єгеря» ІІІ ступеня від командира 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Про це повідомив Гощанський селищний голова Микола Панчук. Нагороду вручено за вагому підтримку та допомогу військовій частині, особистий внесок у забезпечення її життєдіяльності та зміцнення обороноздатності України. Батько Анастасії з початку повномасштабного вторгнення служить у підрозділі протиповітряної оборони 68-ї бригади. Він виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку та нині несе службу на Покровському напрямку, захищаючи кордони держави. Дівчина разом із кількома волонтерками організовує збір необхідних речей для військових, передає теплі посилки та підтримує захисників турботою й увагою.
Героя ЗСУ нагородили орденом за відвагу
Військовослужбовець ЗСУ Артем Божок із села Симонів отримав Орден «За мужність» III ступеня за проявлену мужність та внесок у боротьбу з агресором. Про це повідомили представники Гощанської громади.
Божок розпочав службу в ЗСУ у 2016 році. Він проходив службу у складі 39-го зенітного ракетного полку на Волноваському напрямку Луганщини та 30-ї окремої механізованої бригади «Горинь». Участь у бойових діях він взяв на Попаснянському та Світлодарському напрямках, в обороні Бахмутського напрямку, під час Харківського контрнаступу, штурмах на Куп’янському напрямку та утриманні позицій біля Синьківки. Після отримання поранення та проведення операції, захисник демобілізований 20 липня 2024 року через особисті обставини.
Захищаючи небо: боєць із Рівненщини про Майдан, війну і віру в людей
Костянтин на псевдо «Шило» зі Здолбунова, він пройшов шлях від юного майданівця до військового, який сьогодні захищає небо над Україною. Його історія — про боротьбу і втому, про родину, що чекає вдома, і про мрії, які не зникають навіть під гуркіт війни. Неспокійний, енергійний, завжди в русі — таким його знають побратими. Саме за цю рису він і отримав свій позивний. Бо шило, як відомо, у мішку не сховаєш. Історію бійця розповіли у 104 бригаді тероборони ЗСУ «Горинь». Свій позивний він отримав ще під час Революції Гідності. «Я не міг сидіти на місці: коли інші після барикад ішли відпочивати, мене тягнуло далі — на чергування, до сусідніх наметів, де завжди знаходилися знайомі з різних куточків України. Одного разу побратим пожартував: «Тебе, як шило, нікуди не заховаєш». Так це ім’я і залишилося зі мною як характеристика характеру». На Майдан він поїхав не з цікавості й не за компанію, додає Костянтин: «Не міг спокійно дивитися, як влада намагається поставити народ на коліна. Це обурювало». У штабі Революції Гідності в Здолбунові він попросився на автобус до Києва, думаючи, що просто подивиться. Але побачене змінило все: запах буржуйок, гарячий плов із казана, люди, об’єднані спільною метою. Усе це затягнуло настільки, що дороги назад вже не було. Коли автобус рушав додому, він подякував водієві й залишився. На Майдані Костянтин пробув чотири місяці. Революція дала Костянтину головне — віру в силу людей. Він на власні очі побачив, що українці здатні об’єднуватися, коли є загроза, і що справжня влада в цій країні — це народ. Після Майдану «Шило», як і багато хто, шукав себе. Через нестабільність у країні поїхав на заробітки до Польщі та Чехії. Фізичної праці не боявся, але чужина давалася важко — не тілом, а душею. Зрештою зрозумів: його місце тут. Де народився — там і згодився. 24 лютого 2022 року Костянтин ішов із дружиною на маршрутку, коли зателефонувала мама й сказала, що почалася війна. «На заводі в Здолбунові, де працював, панувала розгубленість — люди збиралися в цехах, не знаючи, що робити далі. Батько на той час вже служив і коротко сказав: «Готуйся». Та тоді Костянтин залишився вдома — тримав тил: мама, сестра, дружина, теща. Лише з часом, коли стало зрозуміло, що війна затягується і потребує все більше людей, у березні 2023 року він прийняв рішення йти до війська. «Шило» починав у піхоті, де провів чотири місяці. Згодом його перевели до мобільно-вогневої групи ППО. Тепер його робота — захищати українське небо. Виїзди на позиції під час загрози ракетних ударів чи атак дронів, заряджені установки, прожектори, тепловізори — і майже завжди ніч. Саме в темряві їхня робота найважливіша. Його бойовий шлях пройшов через Рівненщину, Запорізьку, Дніпропетровську, Донецьку та Харківську області. Під Куп’янськом, коли ворог тиснув особливо сильно, Костянтин разом із побратимами тримав лінію оборони. Про службу говорить просто: «У війську важко все, але до всього звикаєш. Найважче — це думки про сім’ю. Найлегше — нести службу, бо чітко знаєш, заради чого ти тут». Перемога для «Шила» — це день, коли всі повернуться додому: до родин, до роботи, до свого життя. Коли все нарешті стане на свої місця. Після війни він хотів би залишитися у війську й продовжити службу. Але водночас зізнається: з дитинства любить машини, сам ремонтував, «крутив гайки». Та й готувати любить — каже, що і на кухні себе знайде. Життя покаже.
Рівненщина потребує волонтерів для Пласту
У Рівненському обласному молодіжному пластовому вишкільному центрі запрошують повнолітніх волонтерів долучатися до Пласту. У центрі пояснюють, що потреба у виховниках зростає, оскільки інтерес дітей до пластового руху на Рівненщині стрімко збільшується.
У Рівненській обласній раді повідомили, що в громадах Рівненщини діє 15 пластових осередків. Кількість юнацьких куренів зросла з двох до дев’яти, а в місті Дубно планують реєстрацію ще одного куреня. Також збільшується кількість юнаків і юначок, які проходять виховну програму та здобувають відповідні пластові ступені. Загалом пластовий рух на Рівненщині об’єднує близько тисячі учасників.
Осередки організації працюють у Рівному, Вараші, Дубні, Острозі, Здолбунові, Костополі, а також у Городоцькій, Шпанівській, Гощанській, Смизькій, Здовбицькій та інших громадах області.
Проте наразі в Пласті постала проблема з нестачею повнолітніх виховників. Лише у Рівному в черзі на вступ до організації перебуває близько 400 дітей. Тому всіх охочих закликають долучитися до пластової спільноти. Для цього необхідно зробити кілька простих кроків: зайти на сайт plast.org.ua у розділ для волонтерів, обрати опцію «Стати виховником», заповнити анкету та пройти базовий онлайн-курс на платформі ВУМ. Після цього з кандидатами зв’яжуться місцеві пластуни для подальшої комунікації та залучення до діяльності.
Рівненці надали гарячі страви киянам після відключення електроенергії
Рівненські волонтери в одному з районів Києва, який залишився без електропостачання, розгорнули кухню просто неба. Про це повідомив волонтер Павло Дмитришин. Відомо, що ініціатором підтримки киян виступив рівнянин Юрій Замлинний разом із волонтерами Сергієм Сирочуком, Павлом Дмитришиним та Іллею Климуком. «Поки енергетики працюють над відновленням мереж, ми просто хочемо підтримати кожного, кому зараз потрібне елементарне тепло та гаряча їжа. Розуміємо, що не нагодуємо весь мегаполіс, але ця маленька допомога — наш внесок у спільну стійкість. Знаємо, що в інших районах столиці так само діють небайдужі з інших міст. Ми показуємо, що Україна не ділиться на Захід чи Схід. Ми разом. Сьогодні ми тут, бо знаємо: якби допомога знадобилася нашому місту, нас би так само підтримали з усієї країни»,- розповів рівненський волонтер Павло Дмитришин.