20 лютого в Україні вшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні. Саме цього дня згадують подвиг тих, хто віддав життя за незалежність та суверенітет держави під час трагічних подій 2014 року. У Рівному відбулися пам’ятні заходи з нагоди цієї дати. 20 лютого 2014 року — один із найтрагічніших днів в історії сучасної України. Саме цього дня на вулиці Інститутській у Києві пролунали постріли, які забрали десятки життів учасників мирного протесту. Ці події стали кульмінацією Революції Гідності та назавжди змінили хід історії. У День пам’яті Героїв Небесної Сотні мешканці Рівненської громади зібралися біля муралу героїв Небесної Сотні, щоб покласти квіти та схилити голови у скорботі. Серед присутніх — рідні загиблих. Вони прийшли, аби ще раз згадати найдорожчих людей, чиї життя обірвалися заради свободи України. Серед них Вікторія Опанасюк. Вона втратила чоловіка та батька п’ятьох дітей. 20 лютого 2014 року він загинув від прямого влучання кулі в серце. Для родини цей день не просто дата, а глибока рана, яка не гоїться роками. «Мені подзвонив Майдан СОС і сказав, що, будь ласка, Ви Вікторія. Я кажу, так, присядьте, будь ласка, і в той момент я зрозуміла, що це правда. І таким чином я дізналася, що мій чоловік загинув. Куля влетіла зверху, пробила йому легені, серце, і вилетіла ззовні, вибивши йому ключицю. Я думаю, що смерть була миттєва», — дружина Валерія Опанасюка Вікторія Опанасюк. Щороку 20 лютого Україна схиляє голови перед Героями Небесної Сотні. Тими, хто заплатив найвищу ціну за право країни бути вільною. «Щоб пам’ятав кожен про їх подвиг. Вони віддали найцінніше — це своє життя. В цей день також в наших закладах, бібліотеках, відбувається ряд заходів, виставок, тематичних заходів із вшанування героїв саме сьогодні, 20 лютого, Дня Героїв Небесної Сотні», — начальниця управління культури і туризму Рівненської міської ради Анна Мосійчук. 20 лютого — це не лише день скорботи, а й нагадування про відповідальність кожного з нас перед подвигом тих, хто віддав своє життя за майбутнє України. Володимир Дальський, зараз начальник служби військового капеланства 21-го армійського корпусу, 12 років тому брав активну участь в подіях Майдану. Пригадує дні з 18 по 20 лютого. «Я чесно скажу, в певний момент сумнівався, що цілим доживу до ранку, скажімо так. Але, скажімо так, сталося диво насправді. Тобто Майдан тоді встояв, хоча зараз не так багато людей усвідомлюють, наскільки була та тонка нитка, яка відділяла нас від поразки. Тобто це насправді все сталося дивом божим», — начальник служби військового капеланства 21-го армійського корпусу Володимир Дальський. Додає: Україна готова і надалі стояти та боротись за своє. «Якщо людина на своєму місці може до кінця захищати свої принципи, свою країну, то ніяка техніка не може цих людей подолати, скажімо так. Тобто ми в цьому плані дуже сильні психологічно і на багато краще організовані», — начальник служби військового капеланства 21-го армійського корпусу Володимир Дальський. Мирні жителі 12 років тому вийшли без зброї проти свавілля влади, але з гідністю. Вони не шукали слави — вони шукали правду і волю. І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!».
Позначка: Герої Небесної Сотні
Їхні імена навіки вписані в історію: що відомо про чотирьох Героїв Небесної Сотні з Рівненщини
20 лютого в Україні на державному рівні вшановують День пам’яті Героїв Небесної Сотні, згадуючи найтрагічніші дні масових розстрілів протестувальників під час Революції Гідності 2013–2014 років. Пам’ятний день встановлено указом Президента України 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу й стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні. Саме 20 лютого 2014 року в середмісті Києва загинуло найбільше людей — 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013-2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року за демократичні цінності й територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні. Небесна Сотня — 107 загиблих учасників Революції Гідності, а також активісти Майдану, які загинули навесні 2014 року з початком російської агресії на сході України. Назва «Небесна Сотня» виникла за аналогією з основними структурними одиницями Самооборони Майдану — сотнями. Уперше вона пролунала під час прощання із загиблими на столичному майдані Незалежності 21-22 лютого 2014 року. Четверо жителів Рівненщини навіки стали Героями Небесної Сотні. Їхню історію розповіли на сайті Музею Революції Гідності.
Георгій Арутюнян Георгій Вагаршакович Арутюнян народився 4 липня 1960 року у грузинському місті Батумі. Згодом чоловік переїхав до України та з 1981 року постійно мешкав у Рівному. У 1987–1995 роках працював оператором на очисних спорудах підприємства «Рівнеоблводоканал». Пізніше почав їздити на заробітки за кордон. Георгій Арутюнян любив країну, в якій народився, й після розпаду Радянського Союзу отримав грузинський паспорт. Згодом, однак, подбав і про українське громадянство. Уже після загибелі Георгія прийомна донька скаже про нього: «Вірменин за національністю з грузинським паспортом та українським серцем». Георгій Арутюнян був двічі одружений. Від першого шлюбу мав дочок Регіну та Калапсі. У 2009 році одружився вдруге з мешканкою Рівного Наталею, в якої вже була доросла дочка Анна. У 2010 році подружжя відвідало Грузію, щоб обвінчатися в місцевій церкві, а у вересні того ж самого року в них народилася донечка Ашхен. До початку Революції Гідності Георгій Арутюнян вже мав досвід учасника масових протестів. Зокрема у 2003 році він долучився до Революції троянд у Грузії, а в 2004-му активно підтримав Помаранчеву революцію в Україні. Окрім цього, з 2011 року працював агітатором рівненської організації Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Участь у Революції Гідності. До Києва Георгій Арутюнян прибув на початку грудня 2013 року. Із псевдо «Кавказ» він увійшов до «Рівненської сотні» ВО «Свобода». Під час сутички з тітушками йому зламали руку, але невдовзі майданівець повернувся на барикади. Востаннє чоловік приїхав до Києва 17 лютого 2014 року. Уранці 20 лютого Георгій Арутюнян допомагав виносити поранених протестувальників. За спогадами Юрія Коханця, вони разом із Георгієм пробиралися сходами з боку Хрещатика до стели на майдані Незалежності. Спецпризначенці кидали у бік протестувальників світлошумові гранати, вели прицільний вогонь. Щоб допомогти мітингарям, Георгій хотів кинути шини у вогонь, щоб збільшити димову завісу на барикаді. Саме тоді о 08:59 в нього влучила куля — вона ввійшла у лівий бік шиї та вийшла з правого плеча. Побратими донесли пораненого до медпункту в Михайлівському Золотоверхому соборі. Однак урятувати життя майданівця не вдалося. Він помер від крововтрати. Георгієві Арутюняну було 53 роки.
Валерій Опанасюк Валерій Адамович Опанасюк народився 20 травня 1971 року в селі Дюксин Костопільського району Рівненської області. Мав брата і двох сестер. Після закінчення місцевої школи отримав фах слюсаря. Багато років працював телемайстром, а з кінця 2008 — автомеханіком у Рівному. Був двічі одружений. Від першого шлюбу мав сина. Із другою дружиною виховував чотирьох дітей — синів Іллю й Артема та доньок Ангеліну й Софію. Валерій Опанасюк цікавився політичним життям країни, у 2004 році брав участь у Помаранчевій революції. Участь у Революції Гідності. До столиці на акцію протесту Валерій Опанасюк приїхав 1 грудня 2013 року. Із псевдо «Варта» він увійшов до 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ». Мав псевдо «Слідопит». У Києві Валерій Опанасюк чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Під час сутичок із силовиками на вулиці Михайла Грушевського у січні 2014 року Валерій Опанасюк отримав поранення, яке допомогли йому зцілити брати та друзі. У лютому Валерій чергував у лікарнях, щоб захистити поранених майданівців, яких викрадали силовики. Після одного з таких чергувань відчув, що захворів. Із запаленням легень повернувся до родини. 18 лютого увічері Валерій Опанасюк узяв участь в обороні барикади біля Будинку профспілок, через яку бійці внутрішніх військ намагалися прорватися на Майдан. Почувши вибух «коктейля Молотова», підняв голову подивитися. Саме в цей час — об 09:28 — куля влучила у нього в серце. Загиблого на дерев’яному щиті перенесли до майдану Незалежності. Валерієві Опанасюку було 42 роки.
Олександр Храпаченко Олександр Володимирович Храпаченко народився 18 вересня 1987 року в селищі міського типу Березному Рівненської області (із 2000 року набуло статусу міста). Мав старшого брата Вадима. Спершу навчався у місцевій школі-інтернаті, далі — у Березнівській гімназії та Березнівському агротехнічному ліцеї. Зі шкільних років Олександр захоплювався сучасними танцями, згодом хобі стало професією: він працював хореографом і керівником танцювального гуртка «Брейк-данс» у місцевому будинку культури. Олександр Храпаченко захоплювався військовою реконструкцією, цікавився історією. Він мав активну громадянську позицію: був членом Спілки української молоді, Молодіжного націоналістичного конгресу, а у 2004 році — учасником Помаранчевої революції. Олександр організовував юнацькі табори, брав участь у мистецьких заходах. Під час виборів працював у виборчих комісіях. Участь у Революції Гідності. Коли наприкінці 2013 року почалися перші мітинги на Майдані, Олександр не вірив у їхню ефективність. Однак після ухвалення «диктаторських законів» 16 січня 2014 року та перших смертей у Києві він приєднався до місцевих протестувальників у Рівному. Олександр Храпаченко став членом Самооборони Майдану, ввійшов до 35-ї сотні «Волинська Січ» та мав псевдо «Вандал». У сотні відповідав за матеріальне забезпечення побратимів, разом із ними чергував на барикадах. Водночас Олександр був провідним актором театру вільної пластики «Яблуко» при кафедрі театральної режисури, який діяв від усесвітньої молодіжної християнської організації YMCA. Окрім цього, він знявся у фільмі Рівненського телеканалу РТБ «Воскресіння» у ролі солдата, який повернувся з війни додому.
Іван Городнюк Іван Володимирович Городнюк народився 2 червня 1984 року в селищі міського типу Березному Рівненської області (із 2000 року набуло статусу міста). Мав старшого брата Вадима. Спершу навчався у місцевій школі-інтернаті, далі — у Березнівській гімназії та Березнівському агротехнічному ліцеї. Зі шкільних років Іван захоплювався сучасними танцями, згодом хобі стало професією: він працював хореографом і керівником танцювального гуртка «Брейк-данс» у місцевому будинку культури. Іван Городнюк захоплювався військовою реконструкцією, цікавився історією. Він мав активну громадянську позицію: був членом Спілки української молоді, Молодіжного націоналістичного конгресу, а у 2004 році — учасником Помаранчевої революції. Іван організовував юнацькі табори, брав участь у мистецьких заходах. Під час виборів працював у виборчих комісіях. Участь у Революції Гідності. До столиці на акцію протесту Валерій Опанасюк приїхав 1 грудня 2013 року. Із псевдо «Варта» він увійшов до 35-ї сотні Самооборони Майдану «Волинська Січ» та мав псевдо «Слідопит». У Києві Валерій Опанасюк чергував на барикадах, допомагав новоприбулим протестувальникам. Під час сутичок із силовиками на вулиці Михайла Грушевського у січні 2014 року Валерій Опанасюк отримав поранення, яке допомогли йому зцілити брати та друзі. У лютому Валерій чергував у лікарнях, щоб захистити поранених майданівців, яких викрадали силовики. Після одного з таких чергувань відчув, що захворів. Із запаленням легень повернувся до родини. 18 лютого увічері Валерій Опанасюк узяв участь в обороні барикади біля Будинку профспілок, через яку бійці внутрішніх військ намагалися прорватися на Майдан. Почувши вибух «коктейля Молотова», підняв голову подивитися. Саме в цей час — об 09:28 — куля влучила у нього в серце. Загиблого на дерев’яному щиті перенесли до майдану Незалежності. Валерієві Опанасюку було 42 роки.