Блоги – УкраїнаOnline

Анемоя і мода на Y2K: чому покоління Z ностальгує за 2000-ми

Соціальні мережі сьогодні заповнені роликами, знятими на старі цифрові камери. На вулицях знову з’явилися джинси з низькою посадкою та дротові навушники. Молодь, народжена наприкінці 90-х та у 2000-х, тобто покоління Z, масово захоплюється епохою Y2K (від англ. Year 2000 — «2000-й рік»). І якщо ті, хто народився наприкінці 90-х, ще могли пам’ятати цей період з дитинства, то народжені після 2000 року романтизують час, у якому взагалі не жили.

Для цього відчуття в сучасній інтернет-культурі існує неологізм — анемоя. Офіційні словники цього слова ще не зафіксували. Термін вигадав американський письменник Джон Кеніг у своєму «Словнику незрозумілих смутків». Анемоя означає ностальгію за часом, у якому ви ніколи не жили.

Це явище стало досить масовим. За даними глобальної дослідницької компанії GWI, 56% представників покоління Z кажуть, що відчувають ностальгію за 2000-ми роками, хоча тоді вони або щойно народилися, або їх ще взагалі не було на цьому світі. Образ 2000-х формується штучно — через фільми, музичні кліпи та алгоритми TikTok, які знову й знову повертають у стрічки естетику початку століття.

Популярність 2000-х багато в чому пов’язана із сильною втомою суспільства. Ми живемо в епоху полікризи: війн, економічних проблем та пандемії. Молодь потерпає від інформаційного перенасичення і постійної присутності в інтернеті. Дослідження Harris Poll показало, що 81% зумерів переживають через сильну залежність свого покоління від сучасних технологій.

Клінічна психологиня зі США, докторка Голлі Шифф, яка досліджує ностальгію, пояснює це так: «Неврологічно ностальгія активує шляхи винагороди, пов’язані з комфортом, коли сьогодення здається нестабільним. Покоління Z ностальгує за часом, якого не пам’ятає, адже для них епоха Y2K – це символічне минуле. Це час до хронічного когнітивного перевантаження соцмережами, тому така ностальгія є просто реакцією на їхні поточні стреси».

Майже все навколо перейшло в цифровий формат, тому молодь починає більше цінувати фізичні речі: старі цифрові «мильниці», CD-плеєри, дротові навушники. Для покоління, яке виросло зі смартфонами та їхніми ідеальними камерами, вінтажні й недосконалі кадри дають відчуття реального фізичного досвіду.

У цьому тренді особливо помітна вибірковість ставлення до минулого. Покоління Z охоче бере з 2000-х стиль, моду та візуальні образи, але не приймає те, що зараз вважається проблемним або неприйнятним. Фактично минуле збирають заново: залишають привабливе й актуальне, а все незручне відкидають.

Перший приклад — жорстка дієтична культура. У 2000-х роках еталоном краси часто була вкрай сильна худорлявість, так званий «нульовий розмір». Це нерідко призводило до проблем із харчовою поведінкою. Сьогодні молодь значно активніше поширює бодіпозитив і не підтримує настільки суворі стандарти зовнішності.

Другий приклад — цькування в медіа. У 2000-х попкультура і таблоїди часто публічно принижували знаменитостей та втручалися в їхнє приватне життя. Тепер до подібних історій ставляться набагато критичніше, і зазвичай такі випадки засуджують.

Третій приклад — брак інклюзивності. У 2000-х роках телебачення і мода часто демонстрували дуже обмежену картину світу. У центрі уваги здебільшого були люди з однаковими стандартами зовнішності, стилю і поведінки, тоді як інші групи залишалися поза увагою через стереотипи. Це стосувалося і расових, і гендерних, і тілесних відмінностей. Сьогодні підхід інший: інклюзивність стала важливою частиною медіа та моди, а різноманітність тепер сприймається як норма, а не виняток.

Поки молодь намагається знайти психологічний спокій, бізнес перетворює цю потребу на прибуток. Модні тренди, як відомо, повертаються кожні 20 років, і бренди активно це використовують. Саме тому сумки-багети, велюрові костюми та джинси на низькій посадці знову заполонили магазини. Маркетологи фактично продають поколінню Z ілюзію стабільності.

Директорка ініціативи CIRCLE у Стенфордському університеті Брітт Врей застерігає, що така втеча в минуле має і негативний бік: «Незалежно від того, чи роблять люди це свідомо чи несвідомо, ностальгія є формою туги за тимчасовим полегшенням від життя в небезпечні часи. Проте комерціалізація ностальгії ризикує увічнити шкоду навколишньому середовищу через надмірне споживання та швидку моду».

Сам по собі інтерес до минулого не становить великої загрози, але важливо не втрачати зв’язок із реальним світом. Якщо ви помічаєте, що стрічка соцмереж змушує вас надто сильно сумувати за тим часом, можна спробувати кілька рішень.

По-перше, варто дозувати думскролінг. Втеча у відео про «ідеальні 2000-ні» часто з’являється як наслідок перевтоми від новин. Спробуйте обмежити читання будь-якої інформації за дві години до сну.

По-друге, важливо зняти «рожеві окуляри» і пам’ятати, що картинка в інтернеті не завжди правдива. Жодна епоха не була ідеальною. Водночас варто цінувати те, що сьогодні суспільство стало більш толерантним та інклюзивним.

По-третє, споживати краще свідомо. Щоб відчути певну атмосферу, не обов’язково скуповувати нові колекції брендів. Можна спробувати апсайклінг, знайти старі речі батьків або піти в секонд-хенд. Це і стильно, і екологічно.

І нарешті, варто створювати власні спогади вже сьогодні. Замість життя в уявному минулому краще пам’ятати, що теперішній день теж колись стане історією, а реальні моменти завжди цінніші за будь-які тренди з інтернету.

Парасоціальні стосунки: чому ми відчуваємо близькість до медійних людей

У сучасному світі багато людей починають день із перегляду сторіз улюбленого інфлюенсера, а завершують його відео на YouTube чи скролінгом TikTok. Ми знаємо улюблений напій блогера, за яким давно слідкуємо, щиро радіємо новому проєкту актора чи акторки, а інколи болісно переживаємо новини про розставання співаків. Через це може виникати відчуття, ніби ці люди стали важливою частиною нашого життя, хоча насправді вони навіть не знають про наше існування.

Саме так проявляються парасоціальні стосунки. Психологи називають так односторонній психологічний та емоційний зв’язок між людиною та медійною особою — актором, музикантом, блогером чи навіть вигаданим персонажем. У такому зв’язку людина відчуває близькість, симпатію або прив’язаність, хоча взаємності немає. Простими словами, це ситуація, коли медійна особа починає сприйматися як знайомий або друг, хоча всі знання про неї ми отримуємо лише через медіа та соціальні мережі. Так формується переконлива, але все ж одностороння ілюзія близькості.

Термін “парасоціальні стосунки” з’явився у 1956 році. Його запропонували американські дослідники медіа Дональд Гортон та Річард Волл, описуючи особливий тип взаємодії між авдиторією та телевізійними ведучими. Вони помітили, що глядачі часто починають сприймати медійних осіб як знайомих, навіть без жодного реального контакту.

У середині 20 століття такі зв’язки формувалися переважно через радіо та телебачення. Люди регулярно дивилися одні й ті самі програми, звикали до голосів ведучих і починали відчувати до них симпатію. Водночас ці стосунки були обмеженими, адже телевізійні зірки залишалися для авдиторії далекими та недосяжними. Із розвитком інтернету ситуація швидко та кардинально змінилася. Соціальні мережі створили новий формат комунікації, у якому публічні особи стали значно ближчими до своєї авдиторії. Блогери можуть транслювати майже весь свій день у режимі реального часу, ділитися особистими переживаннями та емоціями, відповідати в коментарях і виходити в прямі ефіри. Усе це посилює ілюзію взаємності та робить парасоціальні стосунки інтенсивнішими, ніж раніше.

З погляду психології така прив’язаність не є дивною. Людський мозок пристосований до життя в соціальному середовищі, а емоційні зв’язки з іншими людьми протягом тисячоліть були необхідною умовою виживання. Тому мозок постійно шукає можливості для встановлення таких зв’язків.

Одним із головних чинників виникнення парасоціальних стосунків є ефект знайомості. Чим частіше ми бачимо людину, тим симпатичнішою та надійнішою вона нам здається. Якщо блогер з’являється у стрічці кілька разів на день протягом певного часу, ми поступово й несвідомо починаємо сприймати його як частину свого соціального кола.

Важливу роль відіграє і саморозкриття. У звичайному житті ми більше довіряємо тим, хто ділиться з нами особистими історіями та переживаннями. Коли інфлюенсер відкрито говорить про власні труднощі, страхи чи життєві кризи, авдиторія починає відчувати емоційну близькість, навіть якщо контакт відбувається лише через екран. Лайки, коментарі та прямі ефіри додатково підсилюють відчуття особистої взаємодії. Деякі психологи також пов’язують парасоціальні стосунки з теорією прив’язаності: люди, які шукають підтримки, стабільності чи емоційної безпеки, можуть знаходити ці відчуття в регулярній присутності знайомої медійної особи. Улюблений блогер чи артист у такому разі стає “постійною та безпечною фігурою” в житті.

Сьогодні парасоціальні стосунки стають дедалі поширенішими. Якщо раніше телевізор займав лише декілька годин на день, то тепер багато людей майже постійно перебувають в інформаційному просторі: скролять соціальні мережі під час обіду, сніданку й вечері, після підйому та перед сном, у транспорті або паралельно з переглядом фільму. Алгоритми соціальних мереж працюють так, щоб утримувати увагу якомога довше: якщо ми взаємодіємо з певним контентом, бачимо його дедалі частіше. Через це один і той самий блогер чи актор може з’являтися перед нами десятки разів на день, а відчуття знайомства та близькості поступово посилюється.

Певний злам стався після початку пандемії у 2020 році, коли значна частина соціального життя перемістилася з офлайну в онлайн. Соціальна ізоляція стала дуже актуальною проблемою. Попри велику кількість каналів комунікації, багато людей усе одно почуваються самотніми й гостро відчувають нестачу глибоких міжособистісних стосунків. У таких умовах парасоціальні зв’язки можуть частково компенсувати потребу в близькості та підтримці. Молодше покоління взагалі зростає в середовищі, де онлайн-спілкування є частиною повсякденності, а межа між реальним і цифровим контактом для них значно розмитіша, ніж для старших людей. Це також сприяє розвитку парасоціальних стосунків.

Водночас такі стосунки не можна однозначно назвати ані добрими, ані шкідливими. У багатьох випадках вони допомагають долати самотність, отримувати підтримку та мотивацію. Крім того, парасоціальні зв’язки нерідко сприяють появі реальних соціальних контактів. Навколо популярних блогерів, артистів чи фільмів/серіалів часто формуються великі спільноти прихильників, у яких люди знаходять однодумців і заводять справжню дружбу. Для підлітків такі стосунки іноді стають важливим інструментом формування власної ідентичності: спостерігаючи за кумирами, вони можуть краще розуміти свої цінності, інтереси та життєві цілі. Тому сам факт наявності парасоціальних стосунків не обов’язково свідчить про психологічні проблеми.

Небезпека з’являється тоді, коли односторонній зв’язок починає витісняти реальні стосунки або суттєво впливати на емоційний стан людини. Іноді людина стає надмірно залученою в життя свого кумира: постійно перевіряє оновлення та витрачає значну частину часу на спостереження за ним. Повідомлення про завершення кар’єри, перерву чи інша негативна новина про “ідола” можуть викликати сильний емоційний стрес. Ще одна проблема — постійне порівняння себе з ідеалізованим образом медійної особи. Більшість контенту в соціальних мережах є ретельно відібраною та “відбіленою” версією реальності, тому спроби відповідати цим стандартам здатні призводити до незадоволення собою та проблем із самооцінкою. У крайніх випадках людина може поступово ізолюватися від власного реального життя, надаючи перевагу парасоціальним стосункам. Саме тоді вони перестають бути безпечною формою прив’язаності та починають загрожувати психологічному благополуччю.

Щоб зрозуміти, чи не стали такі стосунки небезпечними, важливо оцінити баланс між віртуальними та реальними соціальними зв’язками. Якщо вам здається, що ви занадто сильно залучені у життя медійної особи, варто запитати себе: чи замінюють ці стосунки реальне спілкування, чи події в житті кумира занадто сильно впливають на настрій та емоційне самопочуття, і чи залишається достатньо часу на власні захоплення, друзів та близьких. Якщо відповіді викликають занепокоєння, варто поступово розширювати офлайн-коло спілкування та вкладати більше часу в реальні стосунки.

Якщо ж ви помічаєте надмірне занурення у парасоціальні стосунки у друга чи рідної людини, важливо не висміювати це захоплення й не знецінювати почуття. Натомість краще підтримати людину та заохочувати її до реальних соціальних контактів і спільних активностей поза соціальними мережами. Якщо така прив’язаність починає призводити до серйозної соціальної ізоляції, тривожності або помітно погіршує якість життя, доцільно м’яко й без тиску запропонувати звернутися по професійну психологічну допомогу.

Сучасна журналістика в Україні: виклики та перспективи — інтерв’ю з Сергієм Чернявським

Сучасні медіа постійно змінюються під впливом технологій, соціальних мереж і нових форматів споживання інформації. Водночас журналістика стикається з економічними труднощами, трансформацією ринку праці та зміною ролі традиційних медіа. Про стан сучасної журналістики в Україні, основні виклики професії та її майбутнє ми поговорили з членом ради директорів Української асоціації медіабізнесу Сергієм Чернявським. — Як ви оцінюєте стан сучасної журналістики в Україні сьогодні? — Я оцінюю стан сучасної журналістики як доволі складний, але водночас динамічний. Якщо говорити про підготовку кадрів, то вже сьогодні приблизно до 10% студентів бакалаврату можуть працювати в редакціях журналістами. Це непоганий показник. Наприклад, зі свого досвіду можу сказати, що з курсу фізтеху, де навчалося близько 400 студентів, інженерами на виробництві також стали приблизно 10% випускників. Це означає, що частина студентів має базові навички пошуку інформації, створення та адаптації контенту для різних аудиторій. Водночас подальший професійний розвиток журналіста значною мірою залежить від редакції та її керівництва. Головний редактор у медіа виконує роль тренера команди — саме від нього залежить, чи зможе журналіст реалізувати свій потенціал і вписатися у формат видання. — Які основні виклики стоять перед журналістами у сучасних умовах? — Основні виклики пов’язані не стільки з підготовкою кадрів, як часто стверджують, скільки з економічним станом медіаринку. Багато онлайн-медіа сьогодні є збитковими: понад 95% національних і понад 90% локальних медіа працюють у складних фінансових умовах. Тому проблема полягає передусім у створенні якісного контенту та ефективному управлінні медіа, а не лише у нестачі журналістів. Важливим викликом є також пошук і розвиток кадрів. Журналістів потрібно не лише знаходити, а й інвестувати час у їхній професійний розвиток. Це можна порівняти зі спортом: щоб фахівець розкрив свій потенціал, з ним потрібно працювати. — Як соціальні мережі впливають на роботу журналістів та медіа? — Соціальні мережі суттєво вплинули на медіаринок, особливо на онлайн-видання. Через перехід рекламних коштів у Telegram-канали, діяльність соціальних платформ і пошукових систем вебсайти втратили значну частину фінансування. Частину аудиторії також перехопили інфлюенсери. Це змінює модель роботи медіа та змушує редакції адаптуватися до нових умов, шукати нові формати роботи з аудиторією та змінювати підходи до створення контенту. — Які навички, на вашу думку, необхідні сучасному журналісту? — Насамперед важливими є бажання навчатися та готовність працювати. Багато залежить від наставників, викладачів і редакторів, які допомагають журналісту розвиватися професійно. З власного досвіду можу сказано, що у великих західних редакціях часто вважають ефективнішим навчити фахівця з іншої галузі журналістиці, ніж навпаки. Це пов’язано з тим, що сучасна журналістика потребує глибокого розуміння різних сфер життя. Водночас кількість робочих місць у медіа скорочується. Якщо раніше велика кількість журналістів була потрібна для друкованої преси, телебачення та радіо, то сьогодні ці локальні медіа значно зменшилися, а онлайн-редакції зазвичай мають до десяти працівників. Це суттєво впливає на ринок праці. — Як змінюється роль традиційних медіа сьогодні? — Традиційні медіа поступово трансформуються, оскільки значна частина аудиторії переходить в онлайн-середовище. Водночас разом із розвитком цифрових платформ зменшується кількість локальних медіа та скорочується кількість робочих місць у цій сфері. Це змушує редакції змінювати формати роботи, адаптуватися до цифрового середовища та шукати нові моделі функціонування. — Якими ви бачите перспективи розвитку журналістики у майбутньому? — Я переконаний, що українська журналістика має гарне майбутнє. Водночас потрібно розуміти реальні потреби ринку. Щороку в Україні випускається кілька тисяч студентів за спеціальністю «Журналістика», але кількість робочих місць у медіа значно менша. Навіть якщо лише 3–10% випускників вирішать працювати за професією, цього достатньо для сучасного ринку. Журналістика буде розвиватися разом із цифровими технологіями, але ключовими залишаться професіоналізм, якість контенту та здатність медіа адаптуватися до нових умов. Сучасна журналістика в Україні перебуває у стані активних змін і водночас стикається з економічними та професійними викликами. Як зазначає Сергій Чернявський, розвиток медіасфери залежить від здатності редакцій адаптуватися до нових умов, інвестувати у фахівців і створювати якісний контент. Попри труднощі, експерт переконаний, що українська журналістика має перспективи розвитку в цифровому середовищі.