Категорія: Проба пера

Топ соціальних мереж світу у 2026 році: хто лідирує за аудиторією, залученістю та часом використання

У 2026 році соціальні мережі й далі залишаються одним із ключових каналів цифрової комунікації та споживання контенту. Їхній розвиток відбувається на тлі стабільного зростання мобільного інтернету, а також подальшого переходу користувачів до відеоформатів і месенджерів як основних інструментів взаємодії.

Серед головних тенденцій останніх років — послаблення ролі текстових форматів, зростання значення короткого відео та поширення алгоритмічних стрічок, які створюють персоналізоване інформаційне середовище для кожного користувача. Одночасно месенджери поступово розширюють свій функціонал і перетворюються на багатофункціональні платформи для комунікації, новин і контенту.

У 2026 році ринок соціальних мереж залишається зосередженим навколо кількох глобальних платформ. Найбільші сервіси утримують лідерство за кількістю користувачів, тоді як інші переважно змагаються за рівень залученості та тривалість використання. Платформи екосистеми Meta Platforms — Facebook, Instagram та WhatsApp — зберігають найбільшу сукупну аудиторію у світі, охоплюючи різні вікові групи та формати комунікації.

Водночас відеосервіси демонструють іншу модель розвитку, у якій визначальним показником стає не лише чисельність аудиторії, а й тривалість взаємодії. Найбільше зростання часу використання спостерігається у ByteDance (TikTok), де алгоритмічна стрічка коротких відео забезпечує високий рівень утримання уваги користувачів. Паралельно Google (YouTube) зберігає статус платформи з найбільшим загальним часом перегляду відеоконтенту.

Месенджери Telegram Messenger Inc. та Meta Platforms (WhatsApp) поступово розширюють функціональні можливості й частково виконують роль соціальних мереж, додаючи новинні стрічки, канали та бізнес-інструменти.

Рейтинг сформовано за трьома вимірюваними показниками: кількість активних користувачів на місяць (MAU), середній час використання застосунку та рівень залученості користувачів, тобто взаємодії з контентом.

1. Facebook — Meta Platforms
Facebook зберігає найбільшу глобальну базу активних користувачів серед соціальних мереж. Платформа вирізняється широким віковим охопленням і високою регулярністю використання, особливо у країнах, що розвиваються. Незважаючи на конкуренцію з боку відеосервісів, Facebook і далі залишається ключовою частиною екосистеми Meta.

2. YouTube — Google
YouTube залишається найбільшою відеоплатформою у світі та лідирує за середнім часом перегляду контенту. Сервіс об’єднує розважальний, освітній та інформаційний контент, що підтримує стабільно високий рівень залученості користувачів.

3. Instagram — Meta Platforms
Instagram утримує статус однієї з найактивніших соціальних платформ, насамперед серед молодшої аудиторії. Короткі відео, сторіс і візуальний контент залишаються основними форматами, які забезпечують високий рівень щоденної взаємодії.

4. TikTok — ByteDance
TikTok демонструє один із найвищих показників середнього часу використання серед усіх соціальних платформ. Алгоритмічна стрічка коротких відео швидко утримує увагу користувачів і стимулює високу частоту взаємодій.

5. WhatsApp — Meta Platforms
WhatsApp є одним із наймасовіших месенджерів у світі. Базові функції платформи — обмін повідомленнями, дзвінки та групова комунікація — забезпечують стабільно високий рівень щоденного використання.

6. WeChat — Tencent
WeChat являє собою багатофункціональну екосистему, яка поєднує соціальну мережу, месенджер і фінансові сервіси. Платформа домінує на ринку Китаю та має високий рівень інтеграції у повсякденне життя користувачів.

7. Telegram — Telegram Messenger Inc.
Telegram вирізняється швидким зростанням аудиторії та високою активністю користувачів у каналах і групах. Платформу використовують і для приватної комунікації, і для поширення інформаційного контенту.

8. Snapchat — Snap Inc.
Snapchat зберігає стабільні позиції серед молодіжної аудиторії. До ключових функцій належать короткі повідомлення, тимчасовий контент і доповнена реальність.

9. X — X Corp
X є платформою для обміну короткими повідомленнями та новинами в реальному часі. Рівень залученості тут залежить від інформаційних подій і медіаактивності користувачів.

10. LinkedIn — LinkedIn Corporation
LinkedIn — це професійна соціальна мережа, зосереджена на кар’єрному розвитку, бізнес-комунікації та ринку праці. Платформа має стабільну, хоча й більш нішеву аудиторію.

Отже, ринок соціальних мереж у 2026 році визначається концентрацією аудиторії навколо кількох глобальних платформ. Водночас функції соціальних мереж поступово трансформуються: відеоплатформи та месенджери дедалі частіше стають основними каналами комунікації та споживання контенту, змінюючи структуру цифрової взаємодії користувачів.

Кремація в Україні: чому попит зростає, а система не встигає за змінами

В Україні впродовж останніх років помітно змінюється ставлення до способів прощання з померлими: дедалі більше людей схиляються до кремації замість традиційного поховання.

За даними експертів ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення», 53,5% опитаних українців позитивно ставляться до кремації, і цей показник стабільно зростає. Рівень підтримки різниться залежно від регіону, освіти та доходів. У великих містах, зокрема в Києві, він сягає 80,6%, у центральних областях становить 62,9%, а в інших регіонах коливається в межах 50%. На зміну ставлення впливають не лише світові тенденції, а й українські обставини.

Однією з причин є вартість. У середньому кремація коштує від 3000 до 12000 грн залежно від ритуальної атрибутики, форми поховання та додаткових послуг. Для порівняння, звичайне поховання обходиться від 15 000 до 35 000 грн. Водночас важливим чинником залишається гострий дефіцит місць на міських кладовищах. Міста збільшуються, а території традиційних цвинтарів майже вичерпані. До того ж підхоронення “труни в труну” заборонене санітарними нормами протягом 20 років.

Попри зростання попиту, інфраструктура залишається вкрай обмеженою. В Україні активно працюють лише три крематорії комунальної форми власності: Харків, Київ та Одеса. Через це мешканці більшості областей змушені перевозити тіла померлих за сотні кілометрів. Будівництво нових об’єктів у західних областях анонсували, але просувається воно повільно. У результаті ринок ритуальних послуг залишається глибоко монополізованим.

Однак перехід до кремації пояснюється не тільки браком територій і фінансовим прагматизмом. Відчутний вплив має і війна, яка змінює похоронні традиції. Повномасштабна війна в Україні докорінно змінює благоустрій громадян. Якщо раніше церемонії прощання спиралися на обрядовість, осілість і концепцію “сімейного гнізда”, то тепер вони часто стають коротшими, зокрема через страх обстрілів. Мільйони людей виїхали за кордон, а цілі регіони перебувають під окупацією або зазнають постійних обстрілів. За таких умов традиційна могила для багатьох стає або недосяжною розкішшю, або зоною ризику для життя.

Про це працівник похоронного бюро Osiris Роман Мельник розповідав виданню Le Monde, передає УНІАН. “У нас також є люди, настільки травмовані війною, що просять нас кремувати їхніх близьких за їхньої відсутності, без церемонії, бо бояться бути мішенями. У такому разі ми віддаємо їм урну, і це все”.

Ще одним чинником, який довго стримував розвиток кремації, були культурні упередження та релігійний консерватизм. Проте нині багато християнських конфесій дедалі частіше заявляють, що спосіб повернення тіла в першооснову не визначає спасіння душі. Представник Католицької церкви Ярослав Рудий у коментарі зазначає, що сьогодні кремація офіційно дозволена і не суперечить Божій науці. Прощання біля урни та літургійна молитва можуть відбуватися за всіма канонами. Церква також бере до уваги практичні виклики сучасності, зокрема ситуації, коли людина помирає далеко за кордоном і перевезення тіла стає майже неосяжним.

Водночас, як наголошує священник, визначальним залишається мотив родини: «Сама по собі кремація на воскресіння не впливає — ми все одно воскреснемо. Але якщо хтось цілеспрямовано обирає такий спосіб, бо заперечує віру у воскресіння мертвих, тоді церква не має права відправляти похоронну літургію».

Окремо обговорюється питання подальшої долі праху. Хоча в Європі поширена практика розвіювати попіл або зберігати урну вдома, Католицька церква такого не схвалює. Натомість вона закликає ховати урну в землю або розміщувати її в колумбарії: «Не є прийнятним розсипати прах по вулиці чи на річці — це не є виразом пошани до людини, яка мала несмертельну душу. Церква не заохочує тримати урну вдома, адже для цього є спеціально призначене, освячене місце…»

Подібної позиції дотримуються і в євангельському середовищі. Голова Департаменту освіти УЦХВЄ Віктор Вознюк зазначає, що традиційне поховання є частиною української культури. Водночас у країнах із дефіцитом землі, як наприклад, у Південній Кореї, кремація є звичною і для місцевих п’ятидесятників. За його словами, це не суперечить біблійним текстам: «Найважливіша — це душа. Писання каже, що ти порох і в порох повернешся, а під час Воскресіння Господь створить нове тіло. Зрештою, є чимало людей, які загинули в морі, але вони так само воскреснуть».

Релігійні громади також визнають складність нинішніх обставин, коли йдеться про перевезення праху з-за кордону або поховання загиблих військових. «Траурне служіння пов’язане із пам’яттю про людину, а не зі станом її тіла, яке в умовах війни може бути в різному стані. Тому у виняткових ситуаціях ми обов’язково проводимо служіння, виконуючи Боже повеління»…

У світі кремація вже давно стала не лише соціальною, а й екологічною нормою. У Японії її рівень перевищує 99%, у Чехії та Великій Британії — 70–80%. Крім того, поширюються «зелені поховання» з використанням біорозкладних урн, з яких згодом виростають дерева. Існують і інші способи поховання тіла, зокрема промесія та ресомація. Промесія передбачає перероблення тіла померлої людини на прах через заморожування з подальшим розколюванням на мікрочастинки завдяки вібрації. Ресомація — це розчинення тіла у спеціальному герметичному резервуарі під дією води, температури близько 160°C та лужного розчин.

В Україні ситуація ускладнюється законодавчою монополією. Закон дозволяє, щоб печі перебували виключно у комунальній власності, а це блокує прихід приватних інвестицій у розвиток такої інфраструктури. Цим нерідко користуються ритуальні бюро-посередники. Хоча сама державна послуга є недорогою, приватні агенції додають до фінального чека великі суми за транспортування тіла спецтранспортом з інших областей, черги та оформлення документів. Саме тому для жителя маленького міста кремація через такі націнки часто виявляється дорожчою за класичне поховання.

Освіта проти стрічки: як повернути собі увагу

Сьогодні університет усе частіше поступається TikTok у боротьбі за увагу, і це вже важко пояснити лише браком сили волі. Кілька тижнів тому я сам упіймав себе на знайомій ситуації: взяв телефон «на дві хвилини», щоб відповісти на повідомлення, а отямився майже через сорок хвилин. За цей час я встиг переглянути десятки відео, прочитати кілька дописів і навіть натрапити на кілька цікавих фактів. Та коли відклав смартфон, виявилося, що не можу згадати й половини з побаченого.

Подібне, як виявляється, трапляється не лише зі мною. Знайомі студенти описують схожі труднощі: комусь важко читати книжку довше десяти хвилин, хтось під час онлайн-лекції одночасно гортає соціальні мережі, а хтось відкладає написання курсової роботи до останньої ночі, хоча часу було достатньо. Спершу може здатися, що це суто особиста проблема — питання дисципліни, мотивації чи самоконтролю. Але якщо такі самі труднощі мають мільйони людей у різних країнах, то причина, ймовірно, не тільки в окремій людині. Схоже, ми існуємо в середовищі, яке системно змагається за нашу увагу.

Сучасний студент фактично живе між двома логіками. З одного боку — освіта, яка потребує зосередженості, часу й послідовної праці. З іншого — цифрові платформи, що працюють на швидких емоціях, миттєвому задоволенні та нескінченному потоці нового контенту. Поки університет пропонує прочитати сто сторінок тексту, алгоритми за той самий час підсовують сотню відео.

При цьому соціальні мережі та інтернет загалом мають і беззаперечні переваги. Саме там можна знайти наукові статті, освітні відео, онлайн-курси, професійні спільноти. Знання ще ніколи не були такими доступними. Студент із невеликого міста сьогодні може слухати лекції провідних університетів світу, опановувати іноземні мови й здобувати нові навички без значних фінансових витрат. Однак між доступом до інформації та доступом до знання є принципова різниця. Інформація стає знанням лише тоді, коли її осмислюють, аналізують і поєднують із попереднім досвідом. А для цього потрібен час — саме те, чого нам дедалі частіше не вистачає.

Науковці вже неодноразово звертали увагу на те, як цифрове середовище впливає на здатність концентруватися. Багатозадачність, яку часто вважають корисною навичкою, насправді нерідко є ілюзією. Мозок не виконує кілька складних процесів одночасно, а лише дуже швидко перемикається між ними. Кожне таке перемикання потребує додаткових ресурсів і погіршує якість роботи. Саме тому студент, який водночас слухає лекцію, відповідає на повідомлення і читає новини, часто засвоює матеріал гірше, ніж той, хто протягом години займається лише одним завданням. У часи інформаційного надлишку головним дефіцитом стає саме увага.

Втім, перекладати всю відповідальність лише на молодь було б несправедливо. Освітня система теж має змінюватися відповідно до нових умов. Частина лекцій досі побудована на механічній передачі інформації: викладач говорить, а студенти записують. Але коли будь-який факт можна знайти в мережі за кілька секунд, університет уже не може зводити свою роль до переказу підручника. Його завдання сьогодні — вчити критично мислити, перевіряти джерела, аналізувати інформацію і формувати власну позицію. Інакше кажучи, університет не повинен змагатися з пошуковою системою в швидкості, а має давати те, чого алгоритми не здатні забезпечити повною мірою: осмислення.

Важливим є також досвід інших країн. У багатьох університетах світу дедалі активніше використовують інтерактивні формати навчання: дискусії, роботу над проєктами, аналіз реальних кейсів. Такий підхід допомагає краще втримувати увагу студентів і показує, навіщо знання потрібні на практиці. Коли людина бачить зв’язок між теорією та реальним життям, її мотивація до навчання посилюється.

Але навіть найкращі зміни не дадуть результату без особистої відповідальності. Можна скільки завгодно критикувати алгоритми, соціальні мережі або застарілі освітні підходи, та зрештою кожен із нас щодня робить вибір. Відкрити підручник чи ще одне коротке відео. Прочитати статтю до кінця чи зупинитися на заголовку. Працювати зосереджено чи дозволити сповіщенням розпоряджатися нашим часом.

Можливо, найбільша небезпека полягає навіть не в тому, що ми проводимо в телефонах багато часу. Набагато серйозніше те, що ми звикаємо до поверхневого способу сприймати світ. Ми дедалі частіше реагуємо миттєво, але не замислюємося. Споживаємо інформацію, але не аналізуємо її. А освіта завжди вимагала зусиль. Жоден алгоритм не замінить годин, проведених із книжкою, у дискусії або в самостійному пошуку відповіді на складне питання. Саме в таких зусиллях формується не тільки професіонал, а й особистість.

Отже, проблема сучасної освіти не в самому існуванні соціальних мереж. Проблема в тому, що ми дедалі частіше дозволяємо їм вирішувати, на що саме спрямовувати нашу увагу. А увага — це не просто ресурс, а наше життя, поділене на хвилини.

Того дня, коли я закрив стрічку після сорока хвилин безцільного перегляду, я все ж повернувся до книги, яку відклав. Мені вдалося прочитати лише двадцять сторінок. Це забрало менше часу, ніж скролінг. Проте через кілька тижнів я пам’ятав зміст цих сторінок значно краще, ніж сотні відео. Саме тому сьогодні варто боротися не за швидший інтернет і не за нові алгоритми рекомендацій. Варто боротися за власну увагу. Бо той, хто володіє нашою увагою, зрештою володіє і нашим майбутнім.

Шлях до себе у романі Артема Чеха «Пісня відкритого шляху»

Війна давно вросла нам у шкіру. Щороку з’являються книжки про сучасну російсько-українську війну, які осмислюють військовий, цивільний та емігрантський досвід. Це відкрита рана, тому потреба говорити про неї не зникає. Водночас щоразу дивує, наскільки людська психіка здатна пристосовуватися до будь-яких умов і як далеко можуть зміщуватися межі моралі. У критичних станах людська ідентичність переживає не лише зміни, а й глибокі кризи. Саме про це пропонує замислитися Артем Чех.

Артем Чех — український письменник, який нині служить у Збройних силах України. В одному з інтерв’ю він говорив, що піксель міцно вріс у його життя. Тема війни та ідентичності є провідною у його творах останніх років, однак ідеться не про російсько-українську війну. У «Хто ти такий?» автор звертається до досвіду афганської війни свого родича, а в «Пісні відкритого шляху» — до Громадянської війни у США.

На п’ятистах сторінках Чех розгортає історію українця, який встиг побувати на двох війнах, попрацювати на залізниці, поплавати на кораблі й віднайти своє місце в житті. Хоча книга була надрукована у 2024 році, працювати над нею письменник почав ще в 2021 році, а завершити зміг лише за кілька років. Як він сам розповідав в інтерв’ю, його давно цікавить історія США, і саме тому він хотів написати пригодницький роман на цю тему.

«Пісня відкритого шляху» — це історія українського хлопця Гната, який був кріпаком і працював конюхом у стайні пана, згодом пішов до армії, потрапив у полон на Кримській війні й складними шляхами опинився на Громадянській війні у США. Роман складається з прологу, двох частин та епілогу, а оповідачем виступає сам Гнат.

Одна з найсильніших сторін роману полягає в тому, що Артем Чех пропонує нетиповий для сучасної української історичної прози образ героя. Гнат не є національним героєм чи видатним історичним діячем. Навпаки, на початку твору він постає людиною без чіткої самоідентифікації, фактично позбавленою права на власний вибір. Його слова «У мене немає дому» стосуються не лише житла. Ця фраза виходить далеко за межі буквального значення й стає характеристикою цілого покоління українців імперської доби, позбавлених політичної суб’єктності та можливості визначати власну долю.

Саме тому подальша мандрівка героя набуває значення не просто пригодницького сюжету, а шляху до поступового набуття суб’єктності й власної ідентичності. Важливо, що Чех не романтизує цей процес. Свобода тут приходить не через героїчний подвиг, а через низку випадковостей, помилок і болісних рішень. Гнат — герой, якому в одному розділі співчуваєш, а в іншому він може викликати роздратування.

Не менш переконливо автор працює з мотивом дороги, винесеним у саму назву роману. У тексті дорога не означає руху до чітко визначеної мети. Навпаки, що далі просувається герой, то менш зрозумілим стає кінцевий пункт його шляху. Дорога тут не веде до мети — вона і є метою. На цьому шляху Гнат переживає численні екзистенційні й особистісні кризи, а подекуди йому здається, що він живе не своє життя. Він постійно існує між нав’язаною долею та спробою самостійно прокласти власний шлях. Тому роман можна читати не лише як історичну прозу, а й як текст про кризу ідентичності, характерну для модерної людини загалом.

Окремої уваги заслуговує те, як Чех показує внутрішнє дорослішання персонажа. На відміну від багатьох сучасних романів, де трансформація героя просто декларується, тут вона розкривається через конкретний досвід. Гнатові доводиться переживати одну травматичну подію за іншою, проходити через складні історичні обставини, які ламають не лише психіку, а й життя. Саме з цього досвіду народжується його висновок: «Я збагнув, що Бога не існує». Незалежно від того, чи погоджується читач із цим твердженням, воно має важливе значення для структури роману, бо позначає остаточний розрив героя з нав’язаним баченням світу. Відтепер він покладається не на божественний задум, а на власну відповідальність за прожите життя. Саме тому після прибуття до Ліверпуля він постає «іншою людиною» — людиною, яка постійно сумнівається, але водночас діє й розбирається з наслідками власних рішень.

Утім, роман не позбавлений певних художніх дисбалансів. Передусім це стосується композиції. Чех настільки захоплюється реконструкцією морського побуту, географічних маршрутів та історичних деталей, що окремі епізоди починають нагадувати подорожній щоденник. Докладні описи рейсів до Флориди, Каракаса чи Гавани, а також пенсильванської залізниці працюють на створення історичної достовірності, але не завжди поглиблюють психологічний конфлікт. Через це темп розповіді залишається нерівномірним: періоди інтенсивного внутрішнього розвитку героя змінюються доволі тривалими фрагментами, у яких сюжет фактично завмирає.

Дискусійним видається і певне осучаснення свідомості персонажа. Попри переконливість авторського письма, деякі філософські узагальнення Гната звучать радше як голос сучасного інтелектуала ХХІ століття, ніж колишнього українського кріпака середини ХІХ століття. Особливо це помітно в його міркуваннях про природу релігії, свободи та особистої відповідальності, які подекуди мають виразно сучасне звучання. Це не руйнує художньої цілісності твору, але створює напругу між історичною достовірністю персонажа та авторською світоглядною позицією.

Попри окремі зауваги, «Пісня відкритого шляху» є одним із найцікавіших прикладів сучасного українського історичного роману. Його сила полягає не лише у змалюванні конкретної епохи, а передусім у здатності показати народження вільної особистості в умовах світу, побудованого на залежності та примусі. Артем Чех створює текст, у якому історія стає тлом для розмови про значно ширші проблеми: свободу вибору, право людини на власний шлях і відповідальність за прожите життя. Саме тому роман виходить за межі суто історичної прози й претендує на статус важливого тексту про формування модерної української свідомості.

The Hardkiss повертаються до Hard: рецензія на «Nice»

«And now I am lost in love that I found Guided by the sound»

The Hardkiss, один із найбільших рок-гуртів країни, продовжує активно радувати слухачів новими релізами. Після ліричної балади «Ursula», яка вийшла 27 лютого, фанати не встигли перевести подих, як уже 17 квітня відбулася прем’єра треку «Nice». Ще за кілька днів до релізу в Instagram з’явився інтригуючий snippet, який одразу привернув увагу. Тож варто розібратися, чи справді цей реліз найс.

Трек «Nice» став п’ятим синглом з майбутнього альбому «Grey Hound», який вийде у світ 11 червня 2026 року. За останні 10 місяців гурт уже представив чотири композиції з цього релізу, і вони дають зрозуміти, що попереду на слухачів чекає щось нове. Перші три пісні — «Crush», «Terderness» та «AI AI AI» — об’єднані спільною концепцією. Їхні кліпи мають схожу локацію, а в кожному з них так чи інакше з’являється загадкова фігура в сірому костюмі з валізкою. Натомість четвертий сингл «Ursula» вирізнився україномовністю та красивим кольоровим, спокійним кліпом, який помітно відрізнявся від попередніх робіт з альбому.

Якщо говорити про звучання попередніх релізів, то вони ніби вибудовувалися у своєрідну градацію за хардовістю та роковим настроєм. «Crush» вийшов найбільш драматичним і хаотичним. «Tenderness» виявився значно кращим за побудовою та структурою, і його навіть частково можна назвати баладним, хоча й у фірмовому стилі The Hardkiss. «Ai Ai Ai» став найенергійнішим і найзапальнішим із трьох, у чомусь нагадавши найперші пісні гурту, але водночас запропонувавши нове звучання.

Після альбому «Жива і не залізна», який був випущений в 2021 році, у соціальних мережах чимало фанатів писали, що, попри всю його якість, їм бракує старого запалу та року в нових композиціях. Їм бракувало Hard. Схоже, гурт почув ці настрої, адже в нових синглах цієї складової точно побільшало. Особливо це відчувається у «Nice».

Окремої уваги заслуговує відео на новий трек. До кожної пісні з майбутнього альбому The Hardkiss традиційно випускали концептуальні та драматичні кліпи, усі вони позначалися як official video. У випадку з «Nice» гурт пішов іншим шляхом і представив official one shot lyrics video. Під червоним освітленням музиканти просто виконують пісню, а все відео зняте одним кадром, без звичного акценту на монтажі.

Втім, це зовсім не робить візуал слабшим за попередні роботи. Навпаки, ролик вийшов дуже динамічним і агресивно-харизматичним. Камера постійно змінює фокус із Саніної на музикантів і назад, створюючи легкий запаморочливий ефект. Яскраві субтитри з текстом пісні, які з’являються в різних частинах екрана, додають картинці ще більшої виразності. А харизма та абсолютна віддача Юлії Саніної в кадрі буквально приковують увагу. Її емоції, жести, рухи та міміка точно передають настрій композиції. Тож кліп на «Nice» справді вийшов найс.

У музичному плані «Nice» має дуже впізнаване хардівське звучання. За композицією пісня навіть певною мірою нагадує одну з найпопулярніших робіт гурту — «Жива». Стартує трек із тихих акордів електрогітари та спокійного вокалу, після чого переходить у потужний роковий програш із гітарою та барабанами. Далі композиція розгортається через три спокійні куплети й сильний роковий приспів із вигуком «NICE!». Серед незвичних для The Hardkiss рішень тут варто відзначити роботизований автотюн на вокалі в окремих моментах, а також нетиповий приспів, що складається лише з одного слова. Саме це додає пісні нового відтінку та робить її цікавішою.

Ще одна особливість — у треку багато куплетів, а приспів звучить лише двічі, а не тричі. Другий приспів, який фактично стає фінальним штрихом пісні, вийшов особливо потужним і справді новим для The Hardkiss. Роботизований голос Саніної, що звучить як робот, який вийшов з ладу, створює моторошний ефект і водночас звучить дуже круто. Як запекла фанатка гурту, яка знає абсолютно кожну пісню бенду, можу сказати, що цей хід спрацював: звучання нового треку справді потужне і цілком найс.

Лірика завжди була однією з головних сильних сторін The Hardkiss, і «Nice» не став винятком. Тексти Юлії Саніної традиційно поетичні та наповнені глибоким змістом.

«Awakening thunder that`s the way I feel»

Пісня вирізняється милозвучними римами та гарною структурою. Особливо цікаво звучать рядки «Till the glitch is gone» (Поки збій не зникне) та «Wait Till I plug you in» (Поки я підключу тебе), адже вони мають виразне техно-метафоричне забарвлення. Це добре перегукується з тим, як гурт трансформував і «роботизував» власне звучання.

У тексті кохання постає як стан, у якому реальність ніби змішується з чимось штучним і створеним людьми. Лірична героїня настільки занурюється в почуття, що межі між нею та іншою людиною розмиваються. Вона бачить її всюди, прагне повного емоційного злиття та глибокого взаєморозуміння. Образи на кшталт «glitch» і «plug you in» лише підсилюють це враження, показуючи стосунки як систему, в якій іноді трапляються збої, але є бажання все виправити й досягти ідеальної синхронізації.

Водночас це кохання відчувається як щось сильне та майже неконтрольоване. Воно долає гравітацію, підносить над буденністю і перетворюється на емоційний вибух, у якому поєднуються щирість і певна штучність або відстороненість. Тож у плані лірики «Nice» — теж твердий і жирний найс.

У підсумку «Nice» від The Hardkiss — це приклад того, як гурт може одночасно повертатися до власного коріння і сміливо рухатися вперед. У пісні вдало поєднані знайомий фанатам емоційний рок і нові експерименти зі звучанням та структурою. Потужна динаміка, харизматичний вокал Юлії Саніної й свіжа ідея з мінімалістичним, але виразним приспівом роблять трек таким, що запам’ятовується вже після першого прослуховування.

«Nice» точно сподобається тим, хто скучив за більш «жорстким» і драйвовим звучанням The Hardkiss, а також слухачам, які цінують емоційність і експерименти в межах поп-року. Водночас композиція може зацікавити й нову аудиторію завдяки сучасним елементам, техно-естетиці та простому, але чіпкому хуку. Оцінка: 8,5/10. Це не просто «Nice», а сильний і впевнений реліз, який підігріває інтерес до майбутнього альбому та доводить, що The Hardkiss ще далеко не сказали свого останнього слова.