Війна давно вросла нам у шкіру. Щороку з’являються книжки про сучасну російсько-українську війну, які осмислюють військовий, цивільний та емігрантський досвід. Це відкрита рана, тому потреба говорити про неї не зникає. Водночас щоразу дивує, наскільки людська психіка здатна пристосовуватися до будь-яких умов і як далеко можуть зміщуватися межі моралі. У критичних станах людська ідентичність переживає не лише зміни, а й глибокі кризи. Саме про це пропонує замислитися Артем Чех.
Артем Чех — український письменник, який нині служить у Збройних силах України. В одному з інтерв’ю він говорив, що піксель міцно вріс у його життя. Тема війни та ідентичності є провідною у його творах останніх років, однак ідеться не про російсько-українську війну. У «Хто ти такий?» автор звертається до досвіду афганської війни свого родича, а в «Пісні відкритого шляху» — до Громадянської війни у США.
На п’ятистах сторінках Чех розгортає історію українця, який встиг побувати на двох війнах, попрацювати на залізниці, поплавати на кораблі й віднайти своє місце в житті. Хоча книга була надрукована у 2024 році, працювати над нею письменник почав ще в 2021 році, а завершити зміг лише за кілька років. Як він сам розповідав в інтерв’ю, його давно цікавить історія США, і саме тому він хотів написати пригодницький роман на цю тему.
«Пісня відкритого шляху» — це історія українського хлопця Гната, який був кріпаком і працював конюхом у стайні пана, згодом пішов до армії, потрапив у полон на Кримській війні й складними шляхами опинився на Громадянській війні у США. Роман складається з прологу, двох частин та епілогу, а оповідачем виступає сам Гнат.
Одна з найсильніших сторін роману полягає в тому, що Артем Чех пропонує нетиповий для сучасної української історичної прози образ героя. Гнат не є національним героєм чи видатним історичним діячем. Навпаки, на початку твору він постає людиною без чіткої самоідентифікації, фактично позбавленою права на власний вибір. Його слова «У мене немає дому» стосуються не лише житла. Ця фраза виходить далеко за межі буквального значення й стає характеристикою цілого покоління українців імперської доби, позбавлених політичної суб’єктності та можливості визначати власну долю.
Саме тому подальша мандрівка героя набуває значення не просто пригодницького сюжету, а шляху до поступового набуття суб’єктності й власної ідентичності. Важливо, що Чех не романтизує цей процес. Свобода тут приходить не через героїчний подвиг, а через низку випадковостей, помилок і болісних рішень. Гнат — герой, якому в одному розділі співчуваєш, а в іншому він може викликати роздратування.
Не менш переконливо автор працює з мотивом дороги, винесеним у саму назву роману. У тексті дорога не означає руху до чітко визначеної мети. Навпаки, що далі просувається герой, то менш зрозумілим стає кінцевий пункт його шляху. Дорога тут не веде до мети — вона і є метою. На цьому шляху Гнат переживає численні екзистенційні й особистісні кризи, а подекуди йому здається, що він живе не своє життя. Він постійно існує між нав’язаною долею та спробою самостійно прокласти власний шлях. Тому роман можна читати не лише як історичну прозу, а й як текст про кризу ідентичності, характерну для модерної людини загалом.
Окремої уваги заслуговує те, як Чех показує внутрішнє дорослішання персонажа. На відміну від багатьох сучасних романів, де трансформація героя просто декларується, тут вона розкривається через конкретний досвід. Гнатові доводиться переживати одну травматичну подію за іншою, проходити через складні історичні обставини, які ламають не лише психіку, а й життя. Саме з цього досвіду народжується його висновок: «Я збагнув, що Бога не існує». Незалежно від того, чи погоджується читач із цим твердженням, воно має важливе значення для структури роману, бо позначає остаточний розрив героя з нав’язаним баченням світу. Відтепер він покладається не на божественний задум, а на власну відповідальність за прожите життя. Саме тому після прибуття до Ліверпуля він постає «іншою людиною» — людиною, яка постійно сумнівається, але водночас діє й розбирається з наслідками власних рішень.
Утім, роман не позбавлений певних художніх дисбалансів. Передусім це стосується композиції. Чех настільки захоплюється реконструкцією морського побуту, географічних маршрутів та історичних деталей, що окремі епізоди починають нагадувати подорожній щоденник. Докладні описи рейсів до Флориди, Каракаса чи Гавани, а також пенсильванської залізниці працюють на створення історичної достовірності, але не завжди поглиблюють психологічний конфлікт. Через це темп розповіді залишається нерівномірним: періоди інтенсивного внутрішнього розвитку героя змінюються доволі тривалими фрагментами, у яких сюжет фактично завмирає.
Дискусійним видається і певне осучаснення свідомості персонажа. Попри переконливість авторського письма, деякі філософські узагальнення Гната звучать радше як голос сучасного інтелектуала ХХІ століття, ніж колишнього українського кріпака середини ХІХ століття. Особливо це помітно в його міркуваннях про природу релігії, свободи та особистої відповідальності, які подекуди мають виразно сучасне звучання. Це не руйнує художньої цілісності твору, але створює напругу між історичною достовірністю персонажа та авторською світоглядною позицією.
Попри окремі зауваги, «Пісня відкритого шляху» є одним із найцікавіших прикладів сучасного українського історичного роману. Його сила полягає не лише у змалюванні конкретної епохи, а передусім у здатності показати народження вільної особистості в умовах світу, побудованого на залежності та примусі. Артем Чех створює текст, у якому історія стає тлом для розмови про значно ширші проблеми: свободу вибору, право людини на власний шлях і відповідальність за прожите життя. Саме тому роман виходить за межі суто історичної прози й претендує на статус важливого тексту про формування модерної української свідомості.