Правоохоронці спільно з фахівцями СБУ та екстреними службами продовжують працювати на місцях ворожих ударів, фіксуючи наслідки та збираючи докази воєнних злочинів рф, про що повідомили у пресслужбі поліції Рівненщини. Під час нічної повітряної атаки у Рівненському районі було пошкоджено цивільне підприємство. Люди внаслідок інциденту не постраждали. Вибухотехніки поліції, що працювали на місці, вилучили уламки БПЛА. Через виникнення пожежі в приміщеннях було проведено евакуацію мешканців прилеглих будинків, а поліцейські офіцери громади забезпечували регулювання руху поблизу місця події. Крім того, нещодавно в одному із сіл Рівненського району через влучання БпЛА типу «Герань-4» на території приватного домоволодіння стався вибух. Внаслідок цього було пошкоджено житловий будинок та два автомобілі. У будинку проживає сім’я з шістьма дітьми. 36-річна жінка отримала осколкові різані поранення від розбитого скла, їй надали медичну допомогу. Також правоохоронці вилучили уламки збитого силами ППО безпілотника типу «Герань-5» на території Рівненського району. Слідчі СБУ за процесуального керівництва прокуратури здійснюють досудові розслідування за фактами воєнних злочинів. Поліція закликає громадян не ігнорувати повітряні тривоги та прямувати до укриттів. У разі виявлення уламків ракет чи БПЛА не наближайтеся до них, не торкайтеся та повідомляйте про знахідку за номерами 102 або 101.
Позначка: Війна
На Рівненщину «на щиті» повертаються полеглі війρόськові, яких тривалий час вважали зниклими безвісти
Громади Рівненщини сповістили про підтвердження загибелі чотирьох українських захисників: Олександра Фика з Полицької громади, Валерія Лобача із Сарненської громади, Андрія Війтіва з Привільненської громади та Володимира Токаря з Костопільської громади.
Олександр Петрович Фик, який народився у 1976 році та мешкав у селі Острів Полицької громади, повертається додому «на щиті». Військовослужбовець зник безвісти 28 серпня 2026 року та загинув на території Сумщини. Церемонія похорону полеглого воїна призначена на 15 вересня в селі Острів.
Сарненська громада отримала трагічну звістку щодо солдата Валерія Володимировича Лобача. Він народився 30 вересня 1980 року в селі Удрицьк Дубровицького району, пізніше переїхав до Сарн, де закінчив ВПУ №21 із здобуттям спеціальності водія-тракториста. Пройшовши строкову службу, він працював трактористом на Дослідній станції та у військовій частині. У червні 2022 року Валерій мобілізувався до ЗСУ. Спочатку він ніс службу в місті Бар на Вінниччині, а згодом долучився до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, де побратими знали його під позивним «Апостол». Під час боїв у Курській області 6 лютого 2025 року він зник безвісти. Понад півтора року рідні не втрачали надії, проте результати ДНК-експертизи підтвердили його загибель. Прощання з військовим та його поховання на Алеї Героїв по вулиці Шарпака у Сарнах відбудуться 15 вересня 2026 року.
Також підтверджено смерть Андрія Олексійовича Війтіва, який народився 29 вересня 1991 року та проживав у селі Іваннє Привільненської громади. Він загинув 9 липня 2025 року поблизу населеного пункту Біла Гора Краматорського району на Донеччині. До рідного дому на вулицю Дружну, 17 у селі Іваннє полеглий захисник повернеться «на щиті» 15 вересня, а чин похорону заплановано на середу, 16 вересня.
Костопільська громада у вівторок, 15 вересня, зустрічає Володимира Токаря, котрий понад два роки вважався зниклим безвісти. Народився Володимир 7 травня 1989 року в Костополі, де навчався у школі №5. Він працював у Києві та Запоріжжі на утепленні фасадів, а пізніше оволодів каменеобробкою в рідному місті. Через проблеми із зором строкову службу він не проходив, проте 24 березня 2023 року отримав повістку. Після військової підготовки, яка тривала до вересня 2023 року, 8 вересня він вирушив на Куп’янсько-Лиманський напрямок як стрілець-санітар 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. За мужність під час штурмів його відзначала бригада. З березня 2024 року воїн виконував бойові завдання на Покровському напрямку.
Сестра Ірина згадувала: «Ми дуже переживали за нього, просили не їхати, але він завжди казав, що мусить виконувати свій обов’язок. Він ніколи не ховався за чужими спинами. 11 квітня 2024 року ми востаннє з ним говорили. Він телефонував, смівався, як ніколи, і казав, що все буде добре. Після цього він пішов на бойове завдання, а далі ми дізналися від побратима, що він загинув. 29 місяців ми чекали, коли зможемо повернути його додому, щоб гідно попрощатися з ним». Поки військовий вважався зниклим безвісти, його нагородили медалями «Ветеран війни», «Учасник бойових дій» та нагрудним знаком «Хрест воїна-єгеря». Перший збіг ДНК-профілю зафіксували 22 липня 2026 року, а на початку вересня родині підтвердили загибель Володимира, яка сталася 12 квітня 2024 року під час бойового завдання в Покровському районі Донецької області. Поховають захисника 15 вересня на «Новому» кладовищі в Костополі.
Телеканал «ITV media group» висловлює щирі співчуття родинам та розділяє біль утрати. Герої не вмирають!
Реформа ДБР під час війни: ризики для інституції та правопорядку
У медійному просторі останнім часом активно поширюються тези про необхідність «перезавантаження» ДБР. Директор ДБР Олексій Сухачов в інтерв’ю «Інтерфакс-Україна» заявив, що під виглядом реформи можуть стояти інтереси фігурантів кримінальних справ, яких не влаштовує системна робота Бюро.
Щоб припинити дискусії навколо цієї теми, ДБР ініціювало незалежний аудит Рахунковою палатою. Оприлюднені в червні цього року результати засвідчили, що Бюро спроможне виконувати поставлені завдання у повному обсязі. Позитивну оцінку отримали всі напрями інституційного забезпечення — від кадрової роботи до цифрових процесів.
Олексій Сухачов також застеріг від ідеї масової переатестації персоналу, яку просувають деякі політичні сили. «У мене питання: що відбудеться зі станом досудового розслідування 372 тисяч кримінальних проваджень, якщо всі працівники ДБР підуть на атестацію? Вони зупиняться. Слідчі будуть думати не про розслідування, а про власне працевлаштування», — пояснив він.
На переконання директора ДБР, реформування під час війни становить пряму загрозу правопорядку у Збройних Силах та державі загалом. Таку позицію поділяють і члени профільного комітету Верховної Ради.
Одним із ключових викликів воєнного часу стало явище самовільного залишення частини (СЗЧ). Для протидії йому ДБР створило унікальну базу даних С34. Ця система дає змогу систематизувати інформацію про СЗЧ з усіх правоохоронних органів, автоматизувати підготовку процесуальних документів і оперативно перевіряти статус військовослужбовця на будь-якому патрульному планшеті.
Модернізація С34 принесла ще один важливий результат: тепер кожен, хто хоче повернутися на службу, може звернутися до ДБР і отримати юридичну допомогу для поновлення. Тільки у 2026 році цією можливістю вже скористалися 7,5 тисяч військових.
ДБР також веде системну боротьбу з корупцією в армії. Серед результативних кейсів — запровадження маркування дизельного пального, що постачається для ЗСУ. Це стало «кольоровим запобіжником» від масштабних крадіжок пального, які раніше фіксувалися на рівні батальйонів та бригад.
У питанні незаконного обігу «трофейної» зброї Бюро налагодило ефективну комунікацію з Нацполіцією для виявлення та перекриття каналів продажу зброї й вибухівки.
Говорячи про зловживання у сфері мобілізації, Олексій Сухачов зазначив, що ДБР працює предметно та викриває навіть складні схеми, приховані у судових рішеннях. Водночас він підкреслив, що на рівні вищого командування системного «кришування» ухилянтів не фіксується, а ситуація з відомим одеським воєнкомом Борисовим стала принциповим кейсом, який демонструє невідворотність покарання.
Директор ДБР наголосив, що Бюро відкрите до вдосконалення, однак виступає проти «підміни понять». «Ми проти підміни понять, коли під словами про реформу приховані прагматичні інтереси. Ми повинні вести мову про розвиток інституції, а не про її знищення», — резюмував Олексій Сухачов.
Кремація в Україні: чому попит зростає, а система не встигає за змінами
В Україні впродовж останніх років помітно змінюється ставлення до способів прощання з померлими: дедалі більше людей схиляються до кремації замість традиційного поховання.
За даними експертів ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення», 53,5% опитаних українців позитивно ставляться до кремації, і цей показник стабільно зростає. Рівень підтримки різниться залежно від регіону, освіти та доходів. У великих містах, зокрема в Києві, він сягає 80,6%, у центральних областях становить 62,9%, а в інших регіонах коливається в межах 50%. На зміну ставлення впливають не лише світові тенденції, а й українські обставини.
Однією з причин є вартість. У середньому кремація коштує від 3000 до 12000 грн залежно від ритуальної атрибутики, форми поховання та додаткових послуг. Для порівняння, звичайне поховання обходиться від 15 000 до 35 000 грн. Водночас важливим чинником залишається гострий дефіцит місць на міських кладовищах. Міста збільшуються, а території традиційних цвинтарів майже вичерпані. До того ж підхоронення “труни в труну” заборонене санітарними нормами протягом 20 років.
Попри зростання попиту, інфраструктура залишається вкрай обмеженою. В Україні активно працюють лише три крематорії комунальної форми власності: Харків, Київ та Одеса. Через це мешканці більшості областей змушені перевозити тіла померлих за сотні кілометрів. Будівництво нових об’єктів у західних областях анонсували, але просувається воно повільно. У результаті ринок ритуальних послуг залишається глибоко монополізованим.
Однак перехід до кремації пояснюється не тільки браком територій і фінансовим прагматизмом. Відчутний вплив має і війна, яка змінює похоронні традиції. Повномасштабна війна в Україні докорінно змінює благоустрій громадян. Якщо раніше церемонії прощання спиралися на обрядовість, осілість і концепцію “сімейного гнізда”, то тепер вони часто стають коротшими, зокрема через страх обстрілів. Мільйони людей виїхали за кордон, а цілі регіони перебувають під окупацією або зазнають постійних обстрілів. За таких умов традиційна могила для багатьох стає або недосяжною розкішшю, або зоною ризику для життя.
Про це працівник похоронного бюро Osiris Роман Мельник розповідав виданню Le Monde, передає УНІАН. “У нас також є люди, настільки травмовані війною, що просять нас кремувати їхніх близьких за їхньої відсутності, без церемонії, бо бояться бути мішенями. У такому разі ми віддаємо їм урну, і це все”.
Ще одним чинником, який довго стримував розвиток кремації, були культурні упередження та релігійний консерватизм. Проте нині багато християнських конфесій дедалі частіше заявляють, що спосіб повернення тіла в першооснову не визначає спасіння душі. Представник Католицької церкви Ярослав Рудий у коментарі зазначає, що сьогодні кремація офіційно дозволена і не суперечить Божій науці. Прощання біля урни та літургійна молитва можуть відбуватися за всіма канонами. Церква також бере до уваги практичні виклики сучасності, зокрема ситуації, коли людина помирає далеко за кордоном і перевезення тіла стає майже неосяжним.
Водночас, як наголошує священник, визначальним залишається мотив родини: «Сама по собі кремація на воскресіння не впливає — ми все одно воскреснемо. Але якщо хтось цілеспрямовано обирає такий спосіб, бо заперечує віру у воскресіння мертвих, тоді церква не має права відправляти похоронну літургію».
Окремо обговорюється питання подальшої долі праху. Хоча в Європі поширена практика розвіювати попіл або зберігати урну вдома, Католицька церква такого не схвалює. Натомість вона закликає ховати урну в землю або розміщувати її в колумбарії: «Не є прийнятним розсипати прах по вулиці чи на річці — це не є виразом пошани до людини, яка мала несмертельну душу. Церква не заохочує тримати урну вдома, адже для цього є спеціально призначене, освячене місце…»
Подібної позиції дотримуються і в євангельському середовищі. Голова Департаменту освіти УЦХВЄ Віктор Вознюк зазначає, що традиційне поховання є частиною української культури. Водночас у країнах із дефіцитом землі, як наприклад, у Південній Кореї, кремація є звичною і для місцевих п’ятидесятників. За його словами, це не суперечить біблійним текстам: «Найважливіша — це душа. Писання каже, що ти порох і в порох повернешся, а під час Воскресіння Господь створить нове тіло. Зрештою, є чимало людей, які загинули в морі, але вони так само воскреснуть».
Релігійні громади також визнають складність нинішніх обставин, коли йдеться про перевезення праху з-за кордону або поховання загиблих військових. «Траурне служіння пов’язане із пам’яттю про людину, а не зі станом її тіла, яке в умовах війни може бути в різному стані. Тому у виняткових ситуаціях ми обов’язково проводимо служіння, виконуючи Боже повеління»…
У світі кремація вже давно стала не лише соціальною, а й екологічною нормою. У Японії її рівень перевищує 99%, у Чехії та Великій Британії — 70–80%. Крім того, поширюються «зелені поховання» з використанням біорозкладних урн, з яких згодом виростають дерева. Існують і інші способи поховання тіла, зокрема промесія та ресомація. Промесія передбачає перероблення тіла померлої людини на прах через заморожування з подальшим розколюванням на мікрочастинки завдяки вібрації. Ресомація — це розчинення тіла у спеціальному герметичному резервуарі під дією води, температури близько 160°C та лужного розчин.
В Україні ситуація ускладнюється законодавчою монополією. Закон дозволяє, щоб печі перебували виключно у комунальній власності, а це блокує прихід приватних інвестицій у розвиток такої інфраструктури. Цим нерідко користуються ритуальні бюро-посередники. Хоча сама державна послуга є недорогою, приватні агенції додають до фінального чека великі суми за транспортування тіла спецтранспортом з інших областей, черги та оформлення документів. Саме тому для жителя маленького міста кремація через такі націнки часто виявляється дорожчою за класичне поховання.
Героїзм та Відданість: Історія Миколи Якименка
Почесне звання Героя України (посмертно) розглядається для військовослужбовця 5 окремої штурмової бригади Збройних Сил України, Миколи Якименя. Петиція про присвоєння звання подана на сайті Президента України. Якименко народився 16 березня 1986 року в місті Нова Каховка Херсонської області. Він отримав вищу освіту за спеціальністю «Будівництво та архітектура», працював за фахом і навіть проходив службу в муніципальній охороні, де зарекомендував себе як відповідальний та дисциплінований працівник.
Захоплювався спортом – зокрема футболом і боксом – досягав певних успіхів та отримував нагороди. У 2025 році Микола добровільно приєднався до Збройних Сил України, отримавши позивний «Золотой» і вступаючи у склад 5 окремої штурмової бригади.
Він брав участь у захисті незалежності та територіальної цілісності України, виконуючи бойові завдання. 4 березня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Костянтинівки Донецької області, він загинув внаслідок артилерійського обстрілу, отримавши смертельні поранення.
Микола Якименко лишився у пам’яті його батьків, брата, дружини та малолітнього сина. Наразі було зібрано 22 210 голосів з 25 000 необхідних для підтримки петиції. Збір підписів триватиме ще 11 днів.
Служба без права на помилку: як кінолог із Рівного працює з собакою на фронті
У кінологічному центрі Рівного служать 28 собак. Вони допомагають поліцейським шукати зниклих людей, виявляти боєприпаси та підтримувати безпеку в місті й за його межами.
Заступник начальника кінологічного центру ГУНП в Рівненській області Михайло Рубель працює в підрозділі вже 15 років. Він розповідає, що мріяв стати поліцейським із дитинства, а після служби в армії, де потрапив до кінологічного підрозділу, остаточно вирішив пов’язати життя з цією професією.
Разом зі своєю службовою собакою Аїдою Михайло почав їздити у відрядження в зону бойових дій ще з часів АТО. Неподалік лінії зіткнення вони розміновували деокуповані території. Аїда — бельгійська вівчарка Малінуа, у травні їй виповниться 10 років. Собака спеціалізується на пошуку вибухових речовин і зброї.
За словами Михайла Рубеля, службовий собака потребує постійного навчання та підтримки професійних якостей. Він наголошує, що кожен пес унікальний і потребує індивідуального підходу. Нині під його опікою 28 службових псів: разом вони виїжджають на місця подій, розшукують безвісти зниклих і працюють над тим, щоб на вулицях не було небезпечних предметів чи заборонених речовин.
Службовий собака відрізняється від звичайного тим, що проходить професійну підготовку для конкретних завдань. Для роботи в правоохоронних органах обирають тварин певних порід із потрібними якостями. Такі собаки постійно тренуються, перебувають під наглядом фахівців, а їхній раціон суворо контролюється. Навіть у стресових ситуаціях вони підпорядковуються кінологу, тоді як звичайний пес діє інстинктивно.
Початок війни в Україні додав нових викликів. З 2015 року і донині кінологи зі службовими собаками постійно залучаються на східний напрямок. До повномасштабного вторгнення їхня робота відбувалася на блокпостах у пошуку небезпечних речовин. Під час повномасштабного вторгнення в Херсонській області вони також розміновували деокуповані території.
Кінологи працювали у складі технічних підрозділів: шукали вибухівку та зброю в селах, житлових будинках і на прилеглих територіях громадян, які залишили домівки, щоб у майбутньому люди могли повернутися додому, жити там і обробляти землю.
Під час ротацій на сході, згадує Михайло Рубель, вони неодноразово були під прицілом ворога. Він каже, що страх за чотирилапих напарників є завжди, адже ті виконують найскладніші завдання і постійно ризикують. Попри це, кінолог планує й надалі їздити на ротації на східний напрямок і мріє про щасливе та мирне майбутнє для своїх дітей і всієї України.
Повернення Захисників: Історії героїв з Рівненщини
Підтверджено загибель військовослужбовців з Рівненщини, які вважалися зниклими безвісти. Про це повідомили у місцевих громадах. 17 липня 2024 року під час виконання своїх обов’язків у Донецькій області загинув Володимир Стасюк, житель села Великий Олексин. Мати чекала на свого сина протягом 1 року і 9 місяців, сподіваючись на його повернення. На жаль, ця надія була зруйнована важкою звісткою. Лише у квітні 2026 року підтвердилася його загибель. Володимир Стасюк народився 11 лютого 1988 року, навчався у Великоолексинській загальноосвітній школі, а після її закінчення служив в армії. У мирному житті працював у будівельній галузі. У Володимира залишилися близькі: мама Людмила Вікторівна, брат Микола та племінники. Валерій Миронов, який народився 4 вересня 1970 року у Жалині на Костопільщині, закінчив місцеву школу та здобув кілька робітничих спеціальностей. Він одружився, у сім’ї народилося двоє дітей. Разом з дружиною працювали за кордоном, спочатку на сільськогосподарських роботах, а потім на заводі в Польщі. Коли почалася повномасштабна війна, Валерій наполіг на поверненні додому, адже залишилася їхня донька. На початку березня 2022 року він вступив до лав ЗСУ. “Мій чоловік сказав, що не буде ховатися чи уникати служби, інакше ворога ніхто не зупинить. І пішов”, – згадує дружина Оксана. Валерія зарахували механіком-кулеметником у 251-му окремому батальйоні. Він служив на Чернігівщині та Харківщині, а згодом став навідником у 21-й окремій механізованій бригаді. Влітку 2024 року він приїздив у відпустку, допомагав з ремонтом у домі. Після повернення з відпустки його підрозділ перекинули на Курщину. “Кожного разу перед заходом на позицію чоловік дзвонив, ми спілкувалися. Востаннє він зателефонував вранці 21 грудня 2024 року, сказав, що має заходити на позицію. Це був його останній дзвінок. 31 грудня ми отримали сповіщення, що Валерій Миронов зник безвісти у Суджанському районі на Курщині”, – розповіла Оксана. Вона знайшла двох побратимів, які виходили з Валерієм на позицію. Вони розповіли, що вночі 22 грудня потрапили під ворожий вогонь, отримали поранення, але вижили. Що сталося з Валерієм, вони не бачили. “Я не вірила, що Валерій загинув. Ми завжди були разом. Коли слідча з Полтави зателефонувала про збіг ДНК-профілю, я сподівалася, що це не він. Але за ДНК та іншими ознаками, а також за речами, які були при ньому… Мені важко це усвідомлювати, але це він, мій чоловік”, – каже Оксана. У Валерія залишилися дружина, двоє дітей, мама, сестра та брат, який також служить. Владислав Харламов, народжений 10 жовтня 1993 року в Рівному, навчався у загальноосвітній школі №11, а потім здобув професію столяра у Вищому професійному училищі №1. Після навчання працював в охоронних фірмах, а згодом став менеджером з продажу автомобілів. У травні 2024 року Владислава мобілізували до Збройних сил України. “Він не ховався: отримав повістку і пішов на медкомісію. Був на навчаннях у Великій Британії, де отримав нагороду та іменний годинник. У Владислава було складне дитинство, вихованням займалася бабуся. Але він став хорошою людиною та добрим батьком для доньки. Захоплювався автомобілями та спортом, зокрема боксом”, – розповіла колишня дружина. На жаль, 30-річний солдат Владислав Харламов загинув 3 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. Довгий час він вважався зниклим безвісти, і лише нещодавно його тіло було ідентифіковане та передане рідним для гідного поховання. У Владислава залишилися донька та колишня дружина. Телеканал “ITV media group” висловлює щирі співчуття родинам та розділяє з вами біль втрати. Герої не вмирають!
Польський волонтер Вінсент Мацієвський: допомога Україні та нові ініціативи
Польський волонтер Вінсент Мацієвський знову на Рівненщині, де передає десятки автівок для фронту. Це лише частина його допомоги, адже з початку повномасштабного вторгнення він регулярно постачає українським військовим транспорт, включаючи позашляховики, карети швидкої допомоги та автобуси. Вінсент має особисту історію, пов’язану з Україною, адже його тісна дружба з містом Дубно стала основою для його гуманітарних місій. Він вперше приїхав на Рівненщину 20 років тому, знайшовши тут друзів, через яких реалізовував гуманітарні проекти, передаючи громадам автомобілі та карети швидкої допомоги. Згадуючи свій перший візит до України, Вінсент розповідає про професора Чешлава Стобу, який, побачивши карети, пообіцяв допомогти з їх виготовленням. З початком війни його допомога стала більш цілеспрямованою: він активно шукає та відправляє автівки на передову. Він не боїться війни, але просить допомоги з перегоном автомобілів через свій вік. Дубенчанин Леонід Дудко згадує, як у 2014 році, під час війни на Донбасі, звертався до Вінсента за допомогою з формою для військових. Леонід також розповідає про щемливу історію, коли під час масового обстрілу Заходу він намагався переконати Вінсента залишитися в безпеці, але той відповів, що діти чекають на допомогу. Спочатку Вінсент сам привозив автомобілі, але тепер його друзі з Рівного зазвичай забирають транспорт на кордоні. Серед тих, хто не раз їздив по автівки, керівник заповідника «Дубенський замок» Леонід Кічатий, який також отримав три автомобілі від волонтера. Вінсент Мацієвський є одним із тих польських волонтерів, які мають велике серце і багато років допомагають українцям. Він зазначає, що Рівненщина стала для нього другою домівкою, і вже готує нову допомогу для військових у вигляді двох автомобілів.
Тоді і зараз: зміни у волонтерському русі Рівного за чотири роки війни
24 лютого 2022 року українці згуртувалися для допомоги постраждалим від повномасштабного вторгнення росії та підтримки українського війська. «Я лежала в Клеванському шпиталі, я хотіла зробити операцію на коліні, але не встигла, було запалення, потрібно було його пригасити, тому я приїхала сюди в піжамі, з самого ранечку, оце відчуття, коли я їду сюди по пустій смузі, зворотня смуга забита ланцюжком автомобілів», — директорка КЗ «Будинок ветеранів», волонтерка Віта Шинкаренко. Так, 24 лютого 2022 року пригадує волонтерка та директорка Рівненського будинку ветеранів Віта Шинкаренко. Розповідає: розуміла, що велика війна почнеться, тож намагалася готуватися до неї. У комунальному закладі відразу розгорнули волонтерський штаб: почали закупляти ліки, провізію, приймати іншу гуманітарну допомогу та розподіляти її. Волонтерка пригадує: тоді біля Будинку ветеранів був ажіотаж. «В перші два дні у нас тут люди стояли в черзі, просто реально стояли в черзі, люди незнайомі, що допомогти, були розставлені стелажі, завозилася допомога, хтось завозив сам, хтось шукав, хтось домовлявся. Люди приходили і говорили — я водій, в мене є бус на вісім людей, я можу вивозити людей закордон, я медсестра, якщо потрібна моя допомога я на пенсії», — директорка КЗ «Будинок ветеранів», волонтерка Віта Шинкаренко. Тоді волонтером був чи не кожен. Запити від військовослужбовців, територіальної оборони та тих, хто постраждав внаслідок нападу росії, не припинялися. Люди приносили все: одяг, їжу, техніку. «Підійшов чоловік, який там десь годину стояв, не може ніяк добратися, там сказати, каже: я вибачаюсь, вийдіть на хвилинку, я виходжу, він вручає ключ від швидкої 2019 року, ну тобто в 22, трьохрічна машина, мерседес, реанімобіль, каже візьміть, може вам де пригодиться, тому що на митниці стояли, людина привезла автомобіль вона не може його не розмитнити, нічого», — директорка КЗ «Будинок ветеранів», волонтерка Віта Шинкаренко. Тоді волонтерський хаб, який облаштували на базі Будинку ветеранів, допомагав з евакуацією, матеріальним забезпеченням, ліками населеним пунктам на Київщині, медзакладам зі східних областей України. Допомога надходила не лише від місцевих, а й з-за кордону, зокрема від діаспори. Пригадуючи події 2022 року Віта Шинкаренко розповідає, що зараз об’єм допомоги зменшився. «Впала допомога з-за кордону, практично, один відсоток від того, що заходило, один не більше, може і 0,5 від того, що заходило раніше, ті люди, які жили там по 20 років, діаспора, вони ще якось допомагають», — директорка КЗ «Будинок ветеранів», волонтерка Віта Шинкаренко. Віта Шинкаренко наголошує: хоча об’єм підтримки зменшився, зупинятися не можна, адже потреби наших захисників нікуди не поділися. Дрони, одяг, транспорт треба на вчора.
В Костополі вшанували пам’ять загиблих у роковини війни
Сьогодні, 24 лютого, у Костополі відбулися урочистості, присвячені пам’яті загиблих у ході бойових дій. Мешканці міста вшанували пам’ять тих, хто віддав своє життя за Україну. «Це цвіт нації, у мене серце болить за моїм синочком, за хлопцями, я не можу дивитись», — мама полеглого Героя Марія Рудюк. Марія Рудюк втратила на війні сина. Сьогодні вона знову біля його портрету. Зі сльозами на очах пригадує як її син загинув у бою. «У нього день народження 1 грудня, 8-го грудня він був на позиції. серце не витримало і він помер на позиції», — мама полеглого Героя Марія Рудюк. Для родини Варман повномасштабна війна теж залишила відбиток. Син загинув на фронті. У день, коли 4 роки тому росія вторглася на територію України особливо важливо пам’ятати тих, хто віддав своє життя. «Важливо для того, аби їх пам’ятали, пам’ятали їхній подвиг, їхню силу, їхню мужність, їхнє бажання зробити, щоб країна була незалежна, щоб ми в цій країні жили вільно і наші діти жили вільно, і пам’ятали нащадки героїв», — мама загиблого Героя Наталія Варман. «Це дуже потрібно, щоб кожна людина знала героїв своїх, які віддали своє життя за незалежність та свободу нашої держави», — батько загиблого Героя Валентин Варман. Ці та ще багато родин зібралися на сьогодні у центрі міста. У 4-ті роковини початку великої війни у Костополі розпочали з молитви та вшанування пам’яті тих, хто віддав своє життя за Україну. Після панахиди розпочинається піша хода до центру Костополя. На майдані ще більш людно. Розпочинаються урочистості. Згадують усіх мешканців громади, які полягли за незалежність. Постійно лунають молитви. Жоден Герой не був та не буде забутим на території рідної громади. Крім цього, 24 лютого День молитви, відтак у Костополі провели молитовний сніданок, аби духовно об’єднатися та попросити у Бога допомоги. Зібралися представники різних конфесій та місцева влада. «По нашому християнському закону та звичаю перед якоюсь доброю справою чи засіданням, аби наша справа увінчалася успіхом та радістю, то завжди треба звернутися до Бога з молитвою», — протоієрей, благочинний Костопільського благочиння ПЦУ. «Тут це молитва за Україну, за те, щоб ми були як нація і віримо в перемогу і молимось за це, те що і тут відбулося», — пастор протестантської церкви Олександр Котяй. Давид Дідух наголошує у такий непростий для країни час молитва одне з тих, що об’єднує у духовній боротьбі. «Понад 60 років вже тривають молитовні сніданки на різних рівнях. У нас вже це не вперше відбувається, це втретє. Ми як християни маємо доносити точку зору, маємо молитися, маємо переслідувати християнські вартості. Тому цей захід до цього спонукає і взагалі ми всі як християнська країна хочемо, щоб нам саме Господь допоміг у цій боротьбі нашій і щоб наша країна ставала кращою і кращою», — секретар Костопільської міської ради Давид Дідух. Пам’ять ні про кого в цей день не буде стерта. Усіх, хто віддав своє життя та ті, що продовжують боротися за свободу пам’ятають завжди та згадують у молитвах.