Олександр Васильович нагороджений відзнакою Міністра оборони України «Хрест Сил підтримки». Про це повідомили у пресслужбі 23 інженерно-позиційного полку. До війни Олександр працював водієм міжнародних перевезень: об’їздив безліч країн, відчував свободу за кермом далекобійної автівки і завжди з радістю повертався додому на Рівненщину, де його чекала сім’я. Життя було простим і «чудовим», як він сам каже. Дорога була його натхненням, роботою і сенсом. Так було до повномасштабного вторгнення росії в Україну. «В лютому 2022 року я готувався в черговий закордонний рейс. Виїзд було заплановано 23 лютого, але погані передчуття не відпускали від родини. Хоча польський роботодавець пропонував виїзд для усієї сім’ї. 24-го розпочалось повномасштабне вторгнення. Кордони закрили. Але я все одно б не поїхав. Совість би не дозволила. Я пішов в місцеве ТрО. Також був і у військкоматі. І лише за третім разом мене мобілізували. Це було 16 березня», — згадує водій-механік одного із підрозділів 23 інженерно-позиційного полку, солдат Олександр. Позаду майже чотири роки на передовій, контузії та тисячі кілометрів на військовій техніці. Перша ротація пройшла на Київщині: два місяці без зупинок, перевезення техніки, робота на межі сил. Наступні — на сході, де Бахмутський напрямок став найважчим випробуванням: три місяці постійних обстрілів, життя в бункерах і перші втрати побратимів. «Це ми були у відрядженні — в підпорядкуванні інших частин. Було не просто», — розповідає військовослужбовець. За час служби в ЗСУ Олександр тричі дивом вижив. Один вибух відкинув його на чотири метри — в окоп. Він нічого не пам’ятає — лише спалах, «як сірник», і руки побратимів, які витягнули його. «Я тричі «родився в сорочці». Побратиму, який був зі мною теж пощастило. Йому розірвало лише куртку. Також був випадок на швидкості. Якби зупинився, то розірвало б і мене, і тих, хто поруч. Пам’ятаю, як потому наша бойова медикиня Оксана евакуйовувала нас та надавала першу медичну допомогу», — каже військовослужбовець. Попри все, Олександра не зламали війна та небезпека. Побратими називають його «Козак Мамай» — за відвагу, людяність і віру у Перемогу. Він не романтизує війну, він прагне її завершення. Після перемоги Олександр понад усе хоче повернутися на дороги цивільного життя. Він хоче знову сісти за кермо і їхати — не під обстрілами, а по мирних трасах рідного краю та Європи. Про своє рішення залишитися в лютому 2022 року в Україні Олександр не шкодує. Каже: інакше не дозволила б совість. Він лишив життя, яке любив, щоб захищати те, що любить ще більше — родину та рідну Батьківщину. За мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність українському народові та військовій присязі, незламність духу, зразкове виконання службового обов’язку та високий професіоналізм, зразковий солдат Олександр був нагороджений відзнакою Міністерства оборони України — «Хрест Сил Підтримки», а також почесною відзнакою 23 інженерно-позиційного полку — «Надійний захист у бою».
