В Україні впродовж останніх років помітно змінюється ставлення до способів прощання з померлими: дедалі більше людей схиляються до кремації замість традиційного поховання.
За даними експертів ВГО «Асоціація сприяння самоорганізації населення», 53,5% опитаних українців позитивно ставляться до кремації, і цей показник стабільно зростає. Рівень підтримки різниться залежно від регіону, освіти та доходів. У великих містах, зокрема в Києві, він сягає 80,6%, у центральних областях становить 62,9%, а в інших регіонах коливається в межах 50%. На зміну ставлення впливають не лише світові тенденції, а й українські обставини.
Однією з причин є вартість. У середньому кремація коштує від 3000 до 12000 грн залежно від ритуальної атрибутики, форми поховання та додаткових послуг. Для порівняння, звичайне поховання обходиться від 15 000 до 35 000 грн. Водночас важливим чинником залишається гострий дефіцит місць на міських кладовищах. Міста збільшуються, а території традиційних цвинтарів майже вичерпані. До того ж підхоронення “труни в труну” заборонене санітарними нормами протягом 20 років.
Попри зростання попиту, інфраструктура залишається вкрай обмеженою. В Україні активно працюють лише три крематорії комунальної форми власності: Харків, Київ та Одеса. Через це мешканці більшості областей змушені перевозити тіла померлих за сотні кілометрів. Будівництво нових об’єктів у західних областях анонсували, але просувається воно повільно. У результаті ринок ритуальних послуг залишається глибоко монополізованим.
Однак перехід до кремації пояснюється не тільки браком територій і фінансовим прагматизмом. Відчутний вплив має і війна, яка змінює похоронні традиції. Повномасштабна війна в Україні докорінно змінює благоустрій громадян. Якщо раніше церемонії прощання спиралися на обрядовість, осілість і концепцію “сімейного гнізда”, то тепер вони часто стають коротшими, зокрема через страх обстрілів. Мільйони людей виїхали за кордон, а цілі регіони перебувають під окупацією або зазнають постійних обстрілів. За таких умов традиційна могила для багатьох стає або недосяжною розкішшю, або зоною ризику для життя.
Про це працівник похоронного бюро Osiris Роман Мельник розповідав виданню Le Monde, передає УНІАН. “У нас також є люди, настільки травмовані війною, що просять нас кремувати їхніх близьких за їхньої відсутності, без церемонії, бо бояться бути мішенями. У такому разі ми віддаємо їм урну, і це все”.
Ще одним чинником, який довго стримував розвиток кремації, були культурні упередження та релігійний консерватизм. Проте нині багато християнських конфесій дедалі частіше заявляють, що спосіб повернення тіла в першооснову не визначає спасіння душі. Представник Католицької церкви Ярослав Рудий у коментарі зазначає, що сьогодні кремація офіційно дозволена і не суперечить Божій науці. Прощання біля урни та літургійна молитва можуть відбуватися за всіма канонами. Церква також бере до уваги практичні виклики сучасності, зокрема ситуації, коли людина помирає далеко за кордоном і перевезення тіла стає майже неосяжним.
Водночас, як наголошує священник, визначальним залишається мотив родини: «Сама по собі кремація на воскресіння не впливає — ми все одно воскреснемо. Але якщо хтось цілеспрямовано обирає такий спосіб, бо заперечує віру у воскресіння мертвих, тоді церква не має права відправляти похоронну літургію».
Окремо обговорюється питання подальшої долі праху. Хоча в Європі поширена практика розвіювати попіл або зберігати урну вдома, Католицька церква такого не схвалює. Натомість вона закликає ховати урну в землю або розміщувати її в колумбарії: «Не є прийнятним розсипати прах по вулиці чи на річці — це не є виразом пошани до людини, яка мала несмертельну душу. Церква не заохочує тримати урну вдома, адже для цього є спеціально призначене, освячене місце…»
Подібної позиції дотримуються і в євангельському середовищі. Голова Департаменту освіти УЦХВЄ Віктор Вознюк зазначає, що традиційне поховання є частиною української культури. Водночас у країнах із дефіцитом землі, як наприклад, у Південній Кореї, кремація є звичною і для місцевих п’ятидесятників. За його словами, це не суперечить біблійним текстам: «Найважливіша — це душа. Писання каже, що ти порох і в порох повернешся, а під час Воскресіння Господь створить нове тіло. Зрештою, є чимало людей, які загинули в морі, але вони так само воскреснуть».
Релігійні громади також визнають складність нинішніх обставин, коли йдеться про перевезення праху з-за кордону або поховання загиблих військових. «Траурне служіння пов’язане із пам’яттю про людину, а не зі станом її тіла, яке в умовах війни може бути в різному стані. Тому у виняткових ситуаціях ми обов’язково проводимо служіння, виконуючи Боже повеління»…
У світі кремація вже давно стала не лише соціальною, а й екологічною нормою. У Японії її рівень перевищує 99%, у Чехії та Великій Британії — 70–80%. Крім того, поширюються «зелені поховання» з використанням біорозкладних урн, з яких згодом виростають дерева. Існують і інші способи поховання тіла, зокрема промесія та ресомація. Промесія передбачає перероблення тіла померлої людини на прах через заморожування з подальшим розколюванням на мікрочастинки завдяки вібрації. Ресомація — це розчинення тіла у спеціальному герметичному резервуарі під дією води, температури близько 160°C та лужного розчин.
В Україні ситуація ускладнюється законодавчою монополією. Закон дозволяє, щоб печі перебували виключно у комунальній власності, а це блокує прихід приватних інвестицій у розвиток такої інфраструктури. Цим нерідко користуються ритуальні бюро-посередники. Хоча сама державна послуга є недорогою, приватні агенції додають до фінального чека великі суми за транспортування тіла спецтранспортом з інших областей, черги та оформлення документів. Саме тому для жителя маленького міста кремація через такі націнки часто виявляється дорожчою за класичне поховання.