Рівненський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу страхової компанії щодо скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог позивача та залишив це рішення без змін. Про це повідомили у пресслужбі Рівненського апеляційного суду.
Суд встановив, що в ніч проти 28 листопада 2023 року в Здолбунові водійка автомобіля «Audi A6», перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на швидкості в’їхала в паркан місцевого жителя та пошкодила його автомобіль «Renault Megane», який стояв на подвір’ї.
Згодом експерт страховика і судовий експерт дійшли спільного висновку, що вартість ремонту транспортного засобу з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу удвічі перевищує його ринкову вартість до ДТП. Автомобіль у пошкодженому стані вони оцінили за ціною металобрухту.
Постановою місцевого суду водійку визнано винною та притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.ст. 122-4, 124 та ч. 4 ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення. На момент аварії цивільно-правова відповідальність винуватиці ДТП була застрахована в страховій компанії, яка є відповідачем у справі.
Оскільки страховик виплатив потерпілому лише частину страхових відшкодувань, передбачених страховим полісом, позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом до винуватиці аварії та страховика про стягнення відшкодування за шкоду, завдану дорожньо-транспортною пригодою.
Страхова компанія не погодилася з рішенням місцевого суду, який задовольнив позовні вимоги та стягнув із неї на користь позивача борг за страховим відшкодуванням, а також пеню, 3 % річних та інфляційні виплати. У скарзі вона просила скасувати рішення в цій частині та ухвалити нове — про відмову в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів залишила апеляційну скаргу без задоволення, врахувавши встановлені обставини. З матеріалів справи вбачається, що позивач дотримався вимог Закону України № 1961-ІV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у редакції, чинній на момент ДТП. Він невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів із дня настання дорожньо-транспортної пригоди, повідомив страховика про подію, надав транспортний засіб для огляду представником страхової компанії, за результатами якого було складено акт огляду, а також подав заяву про виплату страхового відшкодування.
Натомість відповідач порушив порядок, встановлений Законом України № 1961-ІV, оскільки здійснив виплату страхового відшкодування без узгодження з особою, яка має право на таке відшкодування, його розміру, як цього вимагає п. 36.2 цього Закону. Жодних доказів того, що між страховиком і потерпілим було досягнуто згоди щодо розміру та способу виплати страхового відшкодування, відповідач не надав, а суд цього не встановив.
Крім того, позивач звернувся до судового експерта із заявою про проведення судової автотоварознавчої експертизи пошкодженого автомобіля. Висновок спеціаліста засвідчив, що вартість ремонту автомобіля з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу перевищує вартість авто до ДТП.
Водночас спеціаліст-оцінювач страховика у своєму звіті не навів детального розрахунку вартості робіт із демонтажу. Також у документі не були визначені розрахунки вартості діагностування, дефектування, витрат, пов’язаних із продажем у регіоні, зокрема складських, транспортних, торговельних витрат та іншого, а також суми податків, зборів, інших обов’язкових платежів і прибутку, що очікуються від реалізації складників на вторинному ринку.
Згідно з п. 7.23 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24.11.2003 р. № 142/5/2092 у редакції наказу Міністерства юстиції України, Фонду державного майна України від 24 липня 2003 р. за № 1074/8395, якщо ринкова вартість технічно справних складників менша за суму вартості робіт із їх демонтування та витрат, пов’язаних із продажем у регіоні, то вартість оцінюваного КТЗ дорівнює вартості металобрухту складників, що залишилися, з урахуванням витрат на утилізацію.
У висновку судового експерта зазначено, що відповідно до п. 7.17 Методики, якщо вартість відновлювального ремонту з урахуванням коефіцієнта фізичного зносу складників розукомплектованого або аварійно пошкодженого КТЗ перевищує його ринкову вартість без зазначених пошкоджень, ринкова вартість КТЗ не розраховується. Відновлення такого КТЗ за принципом внеску є економічно недоцільним. Вартість технічно справних складників не розраховувалася через відсутність даних результатів діагностування технічно справних складників, придатних до подальшого використання на спеціалізованому для даної моделі КТЗ підприємстві автосервісу. Тому при визначенні утилізаційної вартості була оцінена вартість металобрухту.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що ремонт належного позивачеві транспортного засобу «Renault Megane» є економічно необґрунтованим. Тому, відповідно до ст. 30 Закону України № 1961-ІV, відшкодуванню підлягає різниця між вартістю автомобіля до та після ДТП.
З урахуванням розміру частково виплаченого позивачеві страхового відшкодування та ліміту відповідальності страховика за страховим полісом місцевий суд правомірно стягнув зі страхової компанії різницю між лімітом відповідальності страховика та виплаченим страховим відшкодуванням, пеню за прострочення виплати страхового відшкодування та 3 % річних від суми боргу.
Апеляційний суд також відхилив доводи скарги про неналежність висновку експерта судової автотоварознавчої експертизи автомобіля позивача, оскільки експерт був повідомлений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок за ст. 384 Кримінального кодексу України. Висновок судового експерта, який проводив дослідження та був допитаний у суді першої інстанції для роз’яснення запитуваних судом моментів проведеної автотоварознавчої експертизи, відповідач не спростував належними та допустимими доказами і не заявив клопотання про призначення судом експертного товарознавчого дослідження.
У суді також зауважили, що відповідно до ч. 1 ст. 110 Цивільного процесуального кодексу України висновок експерта не має для суду заздалегідь встановленої сили і оцінюється разом з іншими доказами за правилами, визначеними статтею 89 цього Кодексу.
