У Сарненському історико-етнографічному музеї відновили хатній млин. Про це повідомили на сторінці установи у Facebook.
Поруч із великими вітряками, які давали заробіток своїм власникам, існували й невеликі «хатні» вітряки. У музеї розповіли, що до середини ХІХ ст. основну частину зерна переробляли вдома, використовуючи ступи та ручні жорна. Це була виснажлива фізична праця, яку жінки виконували щоранку. Муку готували для споживання в той самий або кілька наступних днів, а з 5 кг зерна отримували 3,5-4 кг муки.
До комерційних водяних млинів зверталися нечасто, адже млинарю потрібно було платити, а зерно ще й окремо везти до млина. Окрім цього, в багатьох місцевостях наявні млини не мали достатньої потужності, щоб забезпечити потреби всіх господарств.
Кінець ХІХ ст. став періодом масової механізації сіл. Різні технічні пристрої стали доступнішими для простих селян. «Хатні» млини будували місцеві майстри або самі господарі. Їх призначали лише для власних потреб і потреб сусідів, а не для заробітку. Такі споруди були маленькими шопами, нерідко просто збитими з дошок.
Для спорудження млина потрібні були металевий вал, шестерні трансмісії та два жорнові камені. На той час металеві деталі вже були повсюдно доступними, часто їх переробляли з інших механічних пристроїв. Найдорожчими залишалися жорнові камені: в міжвоєнні часи вони коштували 30 злотих. У місцевих майстрів можна було купити повністю готовий вітряк за 150 злотих, і це відповідало вартості молочної корови.
Основне завдання вітряка полягало в тому, щоб уловлювати та перетворювати енергію вітру. Його крила мали постійно бути спрямованими на вітер, тому існували різні типи таких конструкцій. «Хатні» вітряки складалися лише з одного невеликого приміщення. Воно було настільки малим — 2-9 м.кв., що всередині часто містилися тільки кіш, жорнові камені, встановлені на підвищенні, та скриня для муки. Сам господар-млинар нерідко навіть не міг зайти всередину.
Ще однією проблемою малих вітряків було те, що головний вал із крилами розташовувався лише за кілька метрів від землі, де сила вітру була невеликою. Саме тому місцеві майстри намагалися збільшити площу та кількість крил. У найпростіших і найдавніших вітряках їх було 4, але згодом спосіб кріплення до головного валу дав змогу встановлювати 6-12 крил.
Господарі, які поверталися із заробітків, а також учасники Першої світової війни вкладали здобуті гроші та знання у власні господарства. Із середини ХХ ст., коли почалася електрифікація, вітрові млини цього типу фактично зникли.
Нещодавно працівникам музею вдалося відтворити цю надзвичайно цікаву споруду в експозиції сарненського музею. Відомо, що наприкінці минулого року її перевезли із села Великі Цепцевичі Вараського району.